Глава 27

Елізабет повільно поклала чашку і простягнувши карточку, сказала:

- Біжи. - тихо але чутно прозвучав її голос. Єва одразу ж зірвалась з місця і побігла не оглядаючись, Лізі подивилась на фото, дві її донечки, вона сумує...

Єва дивилась на карточку і бігла. За мить вона опинилася біля будинку який видавався їй знайомим. Подзвонивши, двері відкрила жінка з усе ще коротким волоссям злегка сива.

- Доброго дня, тут живе… живе Дарла Росс? - важко дихаючи спитала журналістка.

- Так, о це ви? Єва?

Аж тут дівчина помітила що Дарла була схожою на Дарлу із книжки, це було занадто фантастичним щоб бути правдою...

2020р.

Елізабет дивилась у вікно, всі вийшли. Дарла винила себе за те що не попередила Еліс. Біла спідниця і блузка посіріли.

- Ти, - почав Нік. Вона не зреагувала. - Ти не сказала, чому?

- Це допит? - не обернувшись сказала Лізі. Гарячі як кров сльози зібрались в куточках очей.

- Відповідай. Чому ти брехала?! Невже я тобі настільки остогид, що ти вирішила стати мені чужою!? - він зірвався. Ніхто і справді не розумів цього проступку Елізабет.

- Я брехала щоб захистити тебе! - вона обернулась. - Я брехала щоб в тебе було ЖИТТЯ! Нормальне життя!

- А хіба в нас не було нормального життя? Чому ти така… така… песемістична?

- Ні, у нас було найгірше в світі життя! Я не хочу щоб ти згадував його!  

- Напевне, ти мені відмовила. - холодно промовив Харпер. - Обручки на руці немає. Я сумніваюсь, що вона була.

З цими словами він покинув будинок. Елізабет не розплакалась, вона просто вдихнула і видихнула. Зі сльозами на очах вона сказала:

- Я не плакатиму. Я не буду плакати хоч би що зі мною сталось. - по будинку роздались ці слова. Вони звучали як виклик, виклик самій долі.

Теперішнє.

- Так куди ваш син поїхав? - нетерпляче спитала Єва.

- Ох, він сьогодні від'їжджає, на навчання в Лондон його запрошували, Пол сказав що не кине це місце і нас, але недавно різко передумав. - жінка пильніше придивилась. - У вас щось сталось?

- Ні… н-нічого. - Єва нервово почухала голову і намагалась зобразити на обличчі спокій. Місіс Росс тільки тепло посміхнулась і сказала:

- Він від'їжджає у 17:00.

- Дякую. - тільки й промовила дівчина, вона зловила таксі і машина через мить рвонула що є сили. Дарла так і стояла на порозі.

- Хто це був? - Джон підійшов ближче і притиснув її до себе.

- Неважливо, пішли обідати... - двері закрились. Легкий запах свіжоспеченого пирога давав про себе знати. Їм не було куди спішити.

2020р.

- Це я у всьому винна! - Дарла просто не могла повірити що забула попередити Еліс.

- Я думаю що вона допомогла їм. - Джон відкинувся на спинку крісла і споглядав за круглою хмаринкою яка літала туди сюди по кімнаті.

- Ну незнаю… - Еліс почувалась так ніби вона все зіпсувала.

- Агов ти ні в чому не винна. Я впевнений що вони спокійно все вирішать. Ми ееееее… будемо вірити! - він поклав руку на плече сестрі яка виглядала як маленька маргаритка. Дівчина кивнула.

- Я піду в свою кімнату. - вона піднялася і винувато пошкандибала по сходах. Джон і Дарла переглянулись. Він поцілував дружину в щоку.

- Все буде добре...

12 жовтня 2015р.

Нік підкинув яблуко і зловивши вкусив. Сьогодні було пару занять і він може іти на завдання. Акуратно по темній вулиці хлопець думав як би то прослизнути. Подивившись назад він дивився чи ніхто за ним не йде, та гупнувся в стовп.

- Хто ж ставить дурнуваті стовпи посеред дороги?! - Харпер потер голову, аж тут він побачив оголошення. - Пропала безвісти.

Серце неприємно стиснулось коли Нік побачив фото Лізі. Він різко зірвався і побіг у прикриття. Перед дверима сказав собі:

- Не подавай виду. - і зайшов.

- Нік! - Джек підійшов ближче, - Постережеш, наш  архів, додались нові дописи.

Він кивнув і поспішив темним коридором. Непомітно зайшов усередину.

- Де ж це "Е"… - він рився в папках.

- Нік? - Харпер рвучко обернувся. Перед ним стояв Джон. - Що ти робиш?

- Я… Додались нові дописи! - він випалив перше що прийшло в голову.

- Нові дописи? - друг недовірливо подивився на нього. - І що з цього?

- І я хочу знайти букву "Е" бо додались дописи саме на цю букву.

- Може пошукаємо разом? Мені і так не має що робити сьогодні.

- Ні! - він завагався. - А що як тебе побачать, що тоді?

- Ну добре… я піду. - Джон кинув підозрілий погляд але пішов.

Нік полегшено видихнув і заходився шукати далі.

- Бінго! - прочитавши ім'я і останні слова він відійшов назад і притулившись до стіни поповз вниз. - О'Харо, що ж ти утнула…

А на документах була печатка "Виконано"…

2020p.

Нік закрив двері будинку. Він ішов по тротуарі. Таке враження що з ним це було. Але в той самий час все так по новому... Він відчув звук, це були кроки, кроки знайомих балеток. Він зупинився. На його лиці прописувалась бентежність. Між ними було п'ять метрів, дві хвилини, кілька триліонів суків сердець і одне велике кохання. Вітер змушував мандрувати складки її спідниці в напрямку зірок які почали з'являтися. Харпер обернувся, в очах цієї людини був страх, страх обпектись… "Я не відпущу тебе Принцесо, якби ти не хотіла цього, я не відречуся від тебе…" - у голові Лізі покотилась ця фраза коли так часто вона дивилась зі страхом на свого обранця. Ця відстань, така маленька та її так важко здолати. У очах О'Хари також був страх, але страх цей був інший. Це був страх що він зникне знову. Дежавю впивалось в серце. Чи залишилось щось від того Харпера якого вона так кохала? А потім він просто ступив крок. Цей вирішальний крок і трохи незграбно обійняв. Елізабет обіцяла не плакати, та не вийшло. Як кров сльози покотились в знайоме худі. Сонце заходило а зірки з'являлися, ніч і день ніби зупинили свою боротьбу для цих двох. Скільки неправильних заходів сонця вона пережила.

- Я кохаю тебе… - пробурмотів Нік і Лізі впізнала ту ж саму косолапість і не вміння виразити свої почуття Харпера. Міцніше обійнявши його вона зрозуміла що він завжди буде тим кого вона покохала, не важливо втратить він пам'ять чи ні…