Глава 25

Ти знайшла мене… - Джон просто не міг повірити. Як вона вижила? Де батько? Що з нею зараз?

- Я знаю, в тебе багато питань. Але наш батько, він помер ще два роки тому. А ти пропав три роки тому. Батько не знаходив собі місця, і одного дня, у нього стався інсульт, відтоді я сама… - на останніх словах вона замовкла і ледве стримувала сльози. Руде волосся вже не було таким яскравим, а веснянки сумно танцювали на щоках. Дарла навіть не знала як реагувати.

- Еліс, а де ти живеш? - раптом спитала вона.

- В гуртожитку, а навчаюсь на хірурга, я і роботу знайшла як тільки закінчу навчатись то покину працювати прибиральницею.

- Джоне, ти не проти приютити свою сестру у нас? - вона лагідно поклала руку на його руку.

- Я незнаю… В нас є кімната. Фінансово ми тебе зможемо підтримати, а от морально нам і самим потрібна підтримка... - він стиснув її руку.

- Я все розумію, я шукала тебе, але чому на всіх документах писало що ти помер, а потім ти знову живий! Як таке можливо? - Еліс розвела руками.

- Тобі ще зарано знати. Нам багато чого потрібно буде обговорити. Та одне ми знаємо точно, ти тепер живеш з нами. - Джон погладив дівчину по голові як колись любив робити. А вона обійняла старшого брата і як мале дитя заговорила.

- Дякую, дякую, дякую, дякую!

Дарла посміхнулась такою милою була ця картина.

- І тобі дякую! - веснянки заграли веселий вальс на її щоках і рудоволоса обережно обійняла Дарлу. - Стій!

Еліс раптом відсторонилась від неї.

- Коричневе волосся, густі брови, невисокий ріст, і… Тигрові очі… - вона як обпечена позадкувала і впала на підлогу.

- Ееееее, - вона нічого не зрозуміла і подивилась на Джона, він також був у шоці.

- Дарла Сміт!!! - Еліс замоталась кімнатою і дістала зі своєї сумки книгу. - Ви Дарла Сміт!?

- Ні, я Дарла Росс. - вона намагалась заперечити ніхто не має цього знати.

- Але... А яке ваше дівоче прізвище?

- С… Тревіс! - тигрові очі замотались туди сюди.

- Брешете! Зрачки звузились, шкіра поблідла виступив піт, губи стиснулись а очі замотались.

- Ну добре! Моє справжнє дівоче прізвище Сміт... 
Еліс повільно пройшла кімнатою до дивану, сіла на нього і похлопала біля себе взнак того щоб приєднатися до неї. У неї в руках була книга "Самотність як синонім до слова Кіллер".

- Ні братику, ти розкажеш мені все.

…

Лізі сиділа за широким столом з білого дерева. Ніжки елегантно вигинались доходячи до сірого паркету. Дівчина була вдягнена стримано, як завжди. Сірий гольф і чорні джинси, на ногах домашні тапочки. Вона читала книгу з яскравою обкладинкою, "Самотні люди читають книжки і п'ють каву." В кухню увійшов сонний Харпер.

- Доброго ранку. - він підійшов до шкафчика такого ж кольору як стіл і з огидою подивився на зелений чай. - Можна я не буду пити ці помиї?

- Ти мусиш, до тебе повернеться пам'ять якщо ти будеш пити їх. - "Якщо дитина не слухається потрібно зхитрувати" - подумала Елізабет посміхнувшись.

Нік зітхнув, та взяв чай. Тому що він вже хотів усе згадати. Мовчки сів навпроти неї і показавши що він все зробив дочекався посмішки.

- Чому я не можу все згадати?

- Тому що потрібне терпіння, а в табе його як не має, так і не було.

- Пффффф, в тебе теж його не було. Ай! - він схопився за голову і чай розлився. Лізі стрілою помчалась до нього.

- Нік з тобою все добре?

- Голова розколюється, але згадав що ти також була не терпеливою, це подвиг.- він радів. О'Хара подумала що якщо такий маленький спогад спричинив стільки болю, то що буде якщо він все згадає…?

2020р.

Єва сиділа в кафе навпроти Пола. Як же Філіп? Любов до нього пройшла. Точніше симпатія, перед нею був той з ким вона хотіла стати ближчою. Вона дивилась на нього довго-довго не могла зрозуміти що такого є в ньому що вона не може відірвати очей. Синя сукня гарно сиділа на ній, волосся як завжди легко і злегка неслухняно спадало на плечі.

- Чому ти спершу покликав мене на мальчишник? - хоча десь всередині вона знала чому.

- Ти цим переймаєшся? - Пол подивився тигровими очами в яких відбивається його душа. Він зробив це так спокійно як ніколи.

- Так, ти правий. - решта вечора пройшла найідеальніше в її житті. Пол скинув піджак і закинув на плече, верхній гудзик на сорочці розчепив бо це була жарка липнева ніч. Вони йшли по темній освітленій фанарями вулиці. В неї знову було дежавю.

- Треба було із цього починати… - Пол подивився вдаль поглядом сповненим суму і сорому.

- Я просто, - його рука сковзнула по м'якому волоссю і зупинилась на щоці. Ба-да-бум. Ба-да-бум. Ба-да-бум. Казало її серце. Червона як ніколи вона подивилась в його очі. Не думаючи він наблизився до її обличчя, але раптом зупинився.

- Ти хочеш цього? - тихо обпік він її губи, вона подумала що це мило що він запитав, та грубо увірвавшись у особистий простір хлопця, жадібно впилась в його вуста. Пол пригорнув дівчину, ні вони не пішли до когось додому як ви могли подумати. "Занадто грубо, як на перше побачення," подумала письменниця вводячи текст. Цілу ніч гуляти під зорями, як же романтично. "Якщо кохаєш, не обов'язково стрибати в ліжко." - дівчина по той бік екрану посміхнулась. Ця ніч особлива, бо на власні очі дві душі побачили що обов'язково казати не сказане. Важливо обійняти людину яку хочеться.     Як же важливо сказати маленькі слова щоб дістати вибухові емоції. В житті важливо все. Абсолютно. Від того чи зробиш ти цей бісовий макіяж чи ні, до того жити чи померти. Єва так швидко це пізнавала що була шокована. Не помічаючи того вона сперлась щокою на плече Пола.

- Ну от, ми прийшли. - сказала дівчина. - Може зайдеш на чай?

- Ну, я не знаю. - і тут Єва зрозуміла про що він подумав.

- Н-Ні нічого такого! - вона підняла руки догори. 
Він посміхнувся, такою милою була. Пол приобійняв її за плечі і пара зайшла в підїзд. В них ще ціла ніч щоб пізнати один одного… Хіба може налагодитися життя через кілька днів? Однозначно так…