Глава 24

Сьогодні Єва знову прокинулась у ліжку але вже своєму. Голова розколюється... Хто привів її додому? Вона встала. І тільки тепер побачила Пола біля свого ліжка. Він спав у її ногах. Дівчина відчула як її щоки заливаються рум'янцем. Журналістка легенько встала і сперлась на спинку ліжка. Єва посміхнулась і не втримавшись погладила його волосся, тигрові очі сховались під повіками, але тут же показались. Дівчина рвучко відсмикнула руку.

- Котра година? - прохрипів він.

- Одинадцята! - вона схопилась. Вона прогуляла роботу! Ну нічого в неї є дуже цікаве інтерв'ю або продовження книги через яку плакало чимало людей…

- Дідько! - скрикнув він.

В неї знову дежавю...

- Я ж спізнююсь на роботу.

- Розслабся. Я вже нікуди не поспішаю... - Єва закрила лице подушкою. - Оооооох. - простогнала вона.

- Шеф мене звільнить!

- Мене також!

- Єво…

- Що?

- Ми ідіоти.

- Чому?

- Сьогодні субота.

Тепер журналістка сіла на ліжку.

- В сенсі субота?

- Прямому. - він впав на ліжко. - Я звітси не встану.

- Ну як хочеш. - розсміялась вона, хутко пішла у ванну, Єва була не в найкращому вигляді.

2020р.

- Бувай, - сказав скоріше попрощавшись із запахом какао та кориці... - прочитала лагідно Лізі. Волосся акуратно зложене в пучок. Вона була вдягнена стримано. Лампа затишно світила чим допомогла. Елізабет сиділа склавши ноги під себе на салатовому дивані. А Нік сидів у великому кріслі і пив свій зелений чай. Йому не можна було кави. Молочний шоколад зникнув швидко.

- Елізабет, - почав він.

- Так? - м'яко відповіла вона.

- Ким ти мені доводишся?

- Нік, ти ж знаєш що тебе буде боліти голова.

- Я хоча б буду знати, чому я відчуваю до тебе тягу. - він так і залишився прямолінійним. Від цього дівчина почервоніла.

- Ти відчуваєш до мене тягу?

- Скажи будь ласка.

- Я… я... Нам пора спати. - вона хлопнула книжкою, встала і пішла.

- Ти завжди тікаєш від відповідей?! - він також встав з крісла.

Зависла пауза, вона стояла на місці. Хлопець підійшов до неї і вона подумки процитувала свою книгу: Її дихання збилось до біса.

- Я відчуваю тягу до тебе, - тихо сказав Нік. - Ти ніби тягнеш мене на ланцюгу за собою.

Червона Елізабет гордо дивилась на нього.

- Я нічого тобі не скажу. - прошепотіла вона. 
Харпер здався.

- Це твій вибір, - він заправив неслухняне пасмо за вухо і нахилився до її обличчя. Їй раптом стало жарко. Її дихання збилось до біса. Знову. Що Нік намагається зробити? Він торкнувся губами її щоки. - Добраніч, Лізі.

Вона схопилась за щоку де хлопець лишив полум'яний слід. Нік уже зник на другому поверсі а вона так і стояла. Сльози покотились самі по собі.

- Це важче ніж я думала...

…

Прозвучав дзвінок у двері.

- Уже іду.- крикнула Дарла. Вона після кількох спроб встати, вона відкрила двері. Радісно посміхнувшись, побачила руду дівчину її веснянки так і сяяли.

- Вибачте тут живе Джон Росс? - спитав ніжний голос.

- Так. - здивувалась вона.

- Мені потрібно з ним поговорити.

- Добре.- вона запросила гостю всередину. - Прошу.

- Ви його дружина? - спитала несміливо дівчина.

- Так. Ну, це помітно. - Дарла погладила живіт.

- Я Еліс доречі. - щасливі веснянки простягнули руку. - Джон завжди мріяв про таку дружину як ви.

- А я Дарла, справді? - здивувалась вона потиснувши руку.

- Так... - ця дівчина така щира, вона так радіє за них.

- Ох я і забула запитати, хто ви моєму чоловікові?

Клацнули двері.

- Кохана, я вдома! - гукнув Джон з порогу. Тільки но він увійшов до кімнати як кейс впав.

- Привіт братику. - посміхнулась Еліс.

Теперішнє.

- Може вже встанеш? - Пол змучено підняв голову і побачив перед собою Єву з легким і в той час яскравим макіяжом.

Вона зробила акцент на очах. На худенькому тілі була ніжно рожева блузка з глибоким декольте але при цьому це не виглядало відверто, рукави від ліктя до зап'ястя були широкими як повітряні кульки і підкреслювали обтягуючу частину на талії. А далі вниз прості джинси з високою талією, у вухах були круглі золоті сережки а волосся не слухняно спадало до плеча. Хлопець просто застиг на місці так їй пасував цей образ.

- Так ти встанеш? Мені потрібно застелити ліжко.

- Так звісно. - після невеликої паузи він продовжив. - Може підемо кудись? Але без Фаб'єна і Рона.

Пол нервово засміявся.

- А чому б і ні. - журналістка потиснула плечами.

- Тоооож… де у тебе ванна? - аж тепер Єва звернула на гніздо у нього на голові, стримуючи сміх вона вказала на двері. 
- Друга наліво. 
- Дякую.

2020р. 
Нік погладив Елізабет по волоссі. Вона мирно сопіла на дивані. Кава вже холола, та він не наважився її розбудити. Просто гладив по голові і всім серцем намагався згадати про все. Так, Харпер обшукав весь будинок в пошуках якихось спогадів, та все марно. Його знову защемило біля серця. Що за? Ні це такий біль ніби там є щось лишнє… Їй поки що не потрібно знати. Біль різко припинилась.

- Нік? - сонно спитала Лізі.

- Я каву нам приготував.

- Тобі не можна кави. - вона серйозно подивилась на нього.

- Я взяв розчинну.

- Хороша спроба, тільки в наш… моєму домі немає розчинної кави! - вона схопила дві кружки і взялась їх обнюхувати.

- Я купив! - він вказав на пачку яка стояла і трохи розсипану каву по столі. Рухи у нього були ще незграбними.

- Ох, Нік… ти… не мусив…

Хлопець тільки взяв бліду легку ручку у свою. Легко торкнувся ніжними губами. Вона була маленькою Принцесою, яка чомусь йому так подобалася. Чому спогадів нема? Де фотографії? Навіть його телефон. Та Харперові зараз було всеодно. Він хотів цілувати цю руку завжди. І навіть якщо ця дівчина не каже правду. Він знав, цей аромат какао та кориці заводить його з розуму. Червона Елізабет стримувала сльози і дозволяла цьому моменту проникнути в неї. Цей захід сонця, став найбільш красивішим, і найбільш чуттєвим у її новому житті…