Глава 22

Єва прокинулась у ліжку але воно було не її! Вона оглянулась.

- Ви прокинулись? - вона пам'ятала голос хлопця але його самого. Стоп, вона з ним переспала?!

- Хто ви? - спитала журналістка.

- Це так неввічливо, - він показався з підносом. - Я Пол.

Дівчина помітила що його очі були не просто зелені, вони були як у тигра. Десь вона вже чула. Але голова просто тріщала.

- Поле, я з вами…? - безневинно спитала Єва.

- Що? Ні... Ні. - хлопець почервонів.

- Тоді чому я не в своєму одязі?

- Це вже мамина заслуга. Свій одяг ви обблювали.

- Я вибачаюсь за такі обставини… - їй стало так соромно.

- Буває. - він подав дівчині тацю. Там була кава і круасан.

- Звідки ти знаєш що я люблю круасани? Давай на ти?

- Я їх також люблю. Давай. - потиснув плечами Пол. - Хто ж їх не любить.

- Мммм, з шоколадом. - жуючи сказала Єва. 
Хлопець тільки посміхнувся.

- Смачного, - тільки й промовив він. За стіною стояла жінка вже до болю знайома читачам.

- Дарло! - розсердився Джон. - Не можна підслуховувати!

На неї дивився чоловік у піджаку і наполовину сивим волоссям у нього були глибокі морщини що додавало йому строгості.

- Ну я тільки одним вухом! - посміхнулась вона і волосся ніби знову стало без сивини як колись...

- Я на роботу, - сказав уже м'якше він і поцілував жінку в чоло.

- Встигни до того як наш син одружиться. - іронічно промовила Дарла і поправила йому галстук.

- Ти така впевнена? - засміявся Джон.

- Більше ніж! - вона сценічно задерла носа, що ж тепер це її звичка. - Але нам треба вже вшиватись із квартири нашого сина. Приїхали погостювати, а тут дівчина! Та ще й така красива! Треба їм побути в двох.

Джон похитав головою.

- Я піду збирати речі. - тихо проспівала вона. 
Чоловік тільки закотив очі і посміхнувся.

2019р.

Тільки но ручка торкнулась паперу, як в кімнату влетіли Джон та Дарла. Джон простягнув їй книгу.

- "Між небом і землею"? - Елізабет була в шоці. Де вони її знайшли?

- Пам'ятаєш ти казала, - почала Дарла переводячи дух. - Що не дочитала цю книгу?

- Так…

- Так от, якщо ти не забула, у жінки в цій книзі схожа ситуація як у Ніка. Можеш почитати, я впевнена тобі стане легше.

- Дякую. Дякую вам. Я здається знаю, як повернутись до життя.

- Читаючи книги? - спитав Джон.

- Майже, - вона взяла свій ноутбук. - Я буду писати їх.

- Ееееее…- промовили вони в один голос.

- Знаю, знаю, але спробувати можна?  

- Ну так.- врешті сказала Дарла. - Ти чимось себе займеш.

- Я дуже на це сподіваюсь...

Теперішнє.

- Мені напевне потрібно іти… - сказала Єва встаючи з ліжка.

- Так… - трохи розчаровано сказав Пол.

- Де мій одяг?

- О так, зараз, я… принесу. - він показав на двері і коли ішов гупнувся в стіну.

Журналістка захихотіла. Це так мило виглядало. Вона зловила себе на думці що вважає цього хлопця… милим. Ну він їй допоміг. І це було по геройськи. Далебі, без нього дівчина десь уже б валялась. Від цієї думки вона посміхнулась, уявляючи себе десь біля сміттєвого баку.

- Ось ваш… твої! Речі. - хлопець подав акуратно зложені піджак штани і білу атласну майку.

Пол вийшов із кімнати і за дверима сказав.

- Може я дізнаюсь хоча б кого я врятував? Бо я так і не знаю вашого ім'я.

- Я Єва. Незвичайне знайомство. - посміхнулась журналістка.

- Що так, то так…- настала пауза. - Можливо сходимо кудись, - врешті сказав він.

- Чому б ні, я не хочу щоб ти думав що я… дівчина легкої поведінки… - Єві знову стало страшенно соромно.

- Домовились.

- Я готова. - сказала дівчина вже насправді прибравши за собою.

- Супер. Чекаю тебе завтра ввечері у кафе за рогом від моєї квартири. До речі, де мама? - він уже заглянув до кімнати навпроти.

На акуратно застеленому ліжку лежала записка. 
" Ми з татом вирішили повернутись, твоя мама." 
Хлопець одразу зрозумів про що йшла річ. Нахмурився. Ну так, так звісно!

- Щось сталось. - запитала Єва радше ствердним тоном, з-за плеча Пола.

- Мама… вона думає що ти… не важливо!

Журналістка тільки знизала плечима.

- Як скажеш… До речі я вже справді піду. - вона вказала на двері.

Хлопець провівши її тільки подумав що вона злегка дивна, але приємна...

2020р.

Лізі погладила книгу "Самотність як синонім до слова Кіллер" посміхнулась. Низький пучок трусився.

- Вже більше ніж півроку як ти у комі… - вона звернулась до тіла яке видавало важкі вдихи та видихи. - І скоро тебе відключать.

Вона дивилась в підлогу. Надія помирає останньою, шкода, що її надія давно померла. Але книга закінчилась, можливо і сумно, та всеж, її життя теж закінчується сумно… а закінчиться воно, щойно його відключать.

- Я ненавиджу себе за те що написала цю книгу, вона, пряме нагадування про те що…- вона не змогла докінчити фразу. - … сталось…

Елізабет згадала з яким невимовним болем це писала... Не могла зрозуміти чому вона не покинула це писати це на рядках "Елізабет приперло до холодної стіни. Її дихання збилось до біса…" Це бyло сильним рішенням опублікувати історію свого життя. Читачі думають що у неї багата уява. Як же пощастило.

- Ти так і не прокинешся, правда? - в її очах була пелена сліз і це звучало як… страх. - Скільки б я не заплатила, ти не прокинешся від цього, правда ж?

У відповідь рівномірне дихання, яке помалу починало вибішувати її. Чому? Чому він просто не прокинеться?

- Бувай...- Лізі знову сказала це немов він відповість.

Вийшовши на вулицю вона вдихнула запах цвіту який падав біля її ніг. Ще трошки і їй двадцять сім. Хоч і життя налагоджується, вона всеодно ненавиділа себе і все навколо себе. Без Ніка воно втратило сенс, стало сірим, сумним і таким… не яскравим. Елізабет задумалась. На її обличчі було написано "Відчепись." або "Я створена щоб страждати" губи вже давно не вигинались у незвичайній і такій покоханій Харпером усмішці. Але її телефон задзвонив. Вона витягнула доволі дорогу модель айфону і приклала до вуха. Це був лікар.