19 глава

Дарла розуміла, що він може так і не дізнатись, що вони можуть не повернутись із цього будинку.

- Джоне, я… - почала дівчина.

- Ідемо чорним ходом. - він взяв її за руку.

По тілу пройшовся ток і стало приємно боляче. Дарла почувалась мозахісткою, вона не знала чому їй так подобається цей біль... Це як… БУМ! Вибух десь в животі а серце б'ється десь у горлі.

- Ти щось хотіла сказати? - хлопець звернувся до неї, вони були біля чорного входу.

- Я…? Т-так, я. Я хотіла сказати...Ееееее, я-я, - чому вона загикається?

- Я також тебе люблю,- аж потім Джон зрозумів, що він ляпнув. А Дарла подивилась на нього якось дивно.

- Що?

- А що?

- Ти щойно сказав що також мене любиш.

- Ееееее,

- Це правда? Якщо ні це просто… то вибач, я, в мене розігралася фантазія…

- Ні!

- Що?

- Ні, я і справді це сказав,- він дивився в ліво вниз. Джон не міг подивитись у її очі. - Так, я тебе люблю, мені здається що, цей поцілунок… Пам'ятаєш? Я сам, його хотів. І сказав тоді Нікові, я також цього… хотів… Ти важлива для мене, якщо від своїх колишніх я хотів тільки… задоволення, то від тебе хочу тільки одного, щоб ти була зі мною. І мені всеодно якщо я не повернусь із цього будинку! Бо я хочу розказати тобі все що я про тебе думаю, поза його межами.

Джон відчув на своїй щоці ніжну і одночасно жорстку руку.

- Ти давно не голився… - сказала вона погладивши його щетину. Червоні щоки посміхнулись.

- Я знаю… - він притримав руку і ніжно її притулив до лиця, закривши очі.

- А я знаю, що люблю тебе…

Як же це було приємно… Дозволити собі торкнутись того, хто подарував їй те чого не міг подарувати ніхто… Його щока… Вона така, рідна…  Цей запах, запах щастя. Він обожнював її руки. Така серйозна, і така мила. Її обриси. Збожеволіти від кохання? Тепер він не сміявся з цього виразу, Джон відчув це на своїй шкірі. І коли сильне бажання поцілувати ці бажані губи перемогло вони впивались один в одного. Як же давно вона не відчувала цього. Вона робила те що хоче. Дарлині руки були на його плечах, а Джонові у неї у волоссі. Він припер її до стіни.

- Не відпустиш…? - прошепотіла дівчина, відірвавшись від поцілунку, тяжко дихаючи.

- Ніколи… - відповів хлопець і ще раз вчіпився в її вуста.

- Як я могла не здогадатись? - саркастично відповіла Елізабет. - Куди вони провели Ніка?!

- Спокійно.

- Чого ти хочеш? Я все віддам тобі! Лише. Не. Чіпай. Його. - останні слова вона прошипіла.

- У мене те ж саме прохання, що й кілька років тому. - Джеремі підійшов до неї і прошепотів на вухо. - Мені потрібна ти.

- А якщо я скажу, ні?

- Хммм… Тоді, - він щолкнув пальцями. За широкими дверима опинився Харпер. - Тоді Ніку буде гірше.

Її коханий був у ланцюгах. З його губи сочилася кров, був синяк під оком, і порізи з яких також ішла кров.

- Нік!!! - дівчина кинулась до нього. Та охоронці її притримали. - Пусти мене! Пусти! - прогарчала вона.

Було таке враження, що вона зараз розірве усіх навколо. Її очі наповнились кров'ю. Вона була як лев. Спокійна, але не тоді коли близька людина буде страждати.

- Елізабет! Не слухай! Та не піддавайся! - гукнув він.

- Мовчати. - його вдарили в живіт.

- Та я тобі всі кістки переламаю! - запручалась Лізі. - Чуєш ти!

- Ну, твоє рішення? - спокійно спитав Джеремі.

- Ніколи!!!

- А шкода. - в той момент Ніка вдарили.

- Стій! - очі наповнились слізьми.

Божевільно-спокійні очі подивились на Лізі.

- Я…

- Елізабет, не треба! - востаннє спробував Харпер.

Але їхню бесіду увірвався постріл. І Елізабет була на волі.

- Що?

- Підмогу викликали? - Дарла стояла поряд з Джоном.

- А дарма. - сказав Джеремі і багато охоронців з'явилися нізвідки.

- Та звідки їх так багато? - подруга була в шоці.

- Та ще і однакових?- не міг допетрати Джон.

- Стійте, де Нік? - сполошилась Лізі.

Та пара вже почала відстрілюватись. 
Елізабет пробиралась біля стін. Он де він!

- Нік…

- Лізі…? - знесилено відповів той.

- Де ключі? - вона задумливо подивилась на ланцюги.

- У тій кімнаті… - він показав на бібліотеку.

- Пообіцяй мені, що подаруєш моїм та своїм підопічним, нормальне життя… - сказала Лора повернувши голову.

- Ти про що? - не зрозумів Джек.

- Ох, Джек… Ми обоє знаємо що я не зможу цього зробити… - посміхнулась вона.

Джек промовчав. А русявка тільки взяла його за голову, і поцілувала, прикривши очі. Чоловік тільки сумно посміхнувся.

- Перед кінцем стає краще. Ти мене раз врятував, а вдруге я потраплю туди. - тепер жінка виглядала як ромашка. Щаслива сумна і така прекрасна.

- Ненавиджу себе за те, що кохаю тебе. - він пустив сльзу.

Вона по-доброму засміялась.

- Ти чого? Я завжди буду з тобою. - Лора торкнулась своїм лобом до чоловікового. - Я люблю тебе...

Після цих слів, жінка заснула вічним сном. Усмішка так і залишилась на її лиці, зморшки розгладились, а сірі очі заховались за повіками. Шрам ніби на мить зник.

- Лоро…? Лоро! - він злякався. У відповідь мертва тишина… - За що ти так зі мною?

Джек присів біля ліжка і поставив голову їй на ноги.

Йому хотілось розбити все навколо. Але чоловік просто так сидів. Лора була холодною. Ромашки зів'яли, шкода тільки, що він більше не побачить сірих очей... Трохи так полежавши, він вийшов з палати і сказав, що вона мертва. Далі просто ходив по вулицях і дивився на небо, думав… Джек не міг прийняти факт що її немає. Сів на лавочку. Очі різко запекли. Чоловік потер їх і закрив.

- Я ненавиджу себе за те, що я тебе кохаю… - повторив він тихо щоб ніхто не чув.

Просто підставив своє лице під промені. На мить, він відчув як знайомі губи торкаються чола. Але вони були холодними. Відкривши очі, Джек побачив маленьку ромашку на чолі. Взяв її в руки і посміхнувся. Чоловік згадав її слова…
"Ти чого? Я завжди буду з тобою." - прозвучав голос Лори. Відчув руки на плечах. Ніби ззаду хтось обійняв. Це була Лора, на ній була біла довга сукня. Шраму більше не було і зморшок також. Тільки її ніхто не бачив. Джеку стало спокійніше і тепліше… Він був щасливим, бо тепер, вона буде з ним. Завжди...