18 глава

Елізабет дивилась у вікно. За ним розлягався туман… В руках була улюблена кава. Чорний кіт дивився жовтими очами на свою господарку.

- Мяу…? - він запитально подивився на неї, відчуваючи що їй погано.

Вона обернулась червоні очі лагідно подивились на улюбленця. Рука пройшлась по довгій шерсті.

- Все добре.

- Мяу! - не погодився кіт.

- Ну можливо все не так добре.

Жовті очі вимагали щоб Лізі їм розказала усе як завжди.

- Він не повернеться, а я в нього навіть пробачення не попросила... Я така дурепа! Ненавиджу себе за впертість!

Улюбленець промовчав… просто подивився в даль. Він був розумним, розумів усе.

- Заспокоївся? - білі вуста втомлено посміхнулись.

Кіт погладився об ногу Елізабет. Сумно замурчав. Але у приміщення без церемонно увірвалась сестра. На ній була червона куртка.

- Нік… він…

Лізі схопила червону куртку, взяла вилосипед. Дівчина крутила пералі що є сили. Піт так і котився. Чому вона підліток? І чому вона взяла червону куртку? Вона зроду таких не носила. І тут Елізабет зрозуміла вона їде не в той бік. Розвертається їде в інший. І з'являється Дарла. Також підліток.

- Лізі, там Нік… він іде геть! Спіши!

І також у червоній куртці. Тренд на них? подумала вона і пришвидшилась. Приїхавши на закинутий пустир велосипед зник. Всюди був туман…

- Нік?

У відповідь тишина. Серце забилось. Де ж він? Білі вуста зрозуміли що не відчують більше тих, своїх, коханих… Червоні очі запекли і наповнились слізьми. Лізі присіла на лавочку, просто дивилась на пустир і закинуту конюшню. 
Їй фізично не вистачало сліз, вона не мала сил плакати. Стало холодніше, Елізабет замоталась у куртку. Хотілось щоб Нік підійшов ззаду і сказав: "Я пожартував! А ти повірила!" Та хлопця не було. Чому він не з'явиться і не поцілує її у щоку. Вона подивилась на руки. Холодні, як завжди. Лізі згадала як він їх грів… Цілував і казав, що ці руки він грітиме до кінця життя. Від цих думок їй стало приємно і вона відчула щось ніжне біля руки. Обернувшись Елізабет побачила великий букет червоних троянд. Серце заколотилось. Тремтячими руками дівчина взяла букет. Пахло молоком та ваніллю. Їй стало не по собі… п'ятнадцять троянд, це що жарт? Адже їй п'ятнадцять років. Всередині була записка. Від неї ще більше пахло бажаним молоком. Прочитавши повідомлення сльози нагадали про себе... Взявши букет і акуратно поставивши записку, Елізабет вже хотіла іти, але промайнула до болю знайома тінь... Нік? Троянди беззвучно впали на траву, яка вже не була зеленою, Лізі вирушила туди…

Дівчина глибоко вдихнула. Одразу ж оглянула себе чи немає червоної куртки і подивилась на руки. Це був сон… А жінка біля неї подивилась на неї якось дивно.

- Зараз буде посадка. - прозвучав голос стюардеси і вона відчула в животі метелики, літак сідав.

Нік вдарився головою об вікно літака. Як так вийшло? Літак сідав… Вона там знайде життя, своє життя, шкода без нього.

"Так, Харпере не жалій себе! Вона буде щасливою! "

Він потерся за місце де вдарився. Боляче… з чого це скло…? Він розглядав вікно.

- Який ти дивний,- сказав один із здорованів який сидів біля нього.

- Мені всі так кажуть. - відказав хлопець.

- А я думав це наш босс дивний… - похитав головою він.

- Ваш… босс...? - акуратно запитав Нік. - Нагадайте, хто ваш босс?

- Не думай що я дурень. Це сюрприз, ти будеш приємно здивований.

Джек повернувся із лікарні. Дарла нервово ходила по кімнаті а Джон сидів у кріслі і нервово спостерігав. Побачивши чоловіка в дверях вона підбігла.

- Ну як? - хлопець поклав руку їй на плече.

- Вона помалу приходить в себе. Але є одна проблема… вона не могла ходити, правда?

- Так…

- Лора почала відчувати свої ноги, лікарі не знають на добре це, чи на зле.

- Я сподіваюсь на добре. - втрутився Джон.

- Я також. - підтвердив Джек. Дівчина тільки кивнула. - Так ви підете туди?

- Я не знаю…

- Потрібно точно дізнатися чи перебувають Нік та Елізабет там. - уточнив Джон.

- Ми не маємо часу. - заперечила Дарла. - Ми не можемо просто сидіти...

- Давай координати… - зітхнув Джон.

- Ти розумієш що це безрозсудно? - перебив чоловік.

- А що ми повинні робити?! Якщо з ними щось станеться я собі не пробачу! Ми мусимо перевірити! Ми і без того люди які не потрібні суспільству! - хлопець зірвався. - Нам, просто нема що втрачати…

- Джоне…- вона поклала руку йому на плече.

- Все добре, ідіть. - погодився Джек.

- Я знала, ви зрозумієте. - посміхнулась дівчина. - Так ми ідемо?

- Звісно.

Скоро вони зникли.

Вийшовши з літака вона непомітно пішла за Ніком. Коли Елізабет тихо слідом вийшла за ними її зловили ззаду.

- На ловця і звір біжить. - Лізі відчула пістолет ззаду.

- Пустіть її! - пручався її коханий.

- Будете слухняними і все буде добре, а тепер пішла.

Харпер винувато подивився на неї.

"От дідько!" - виялась в думках дівчина. А за той час вони кудись їхали.

"Який же я дурень…" подумав гарячково Нік. Він відпрацьовував план дій. Машина зупинилась. Вони стояли перед великим будинком. Таким сірим, і елегантним. Бо боках від доріжки цвіли троянди, в них так і вирувало життя. Червоні… всі як одна. Дворецький в оксамитовому фракові відкрив великі важкі двері.

"Як у замку, " - недовірливо промайнуло у голові у неї.

Все було таке, чорно-біле… Елізабет аж вивертало. Люстри аристократично звисали зі стелі. Широкі сходи вели на другий поверх. Все було акуратним і страшенно дорогим. Дійшовши до і ще одних великих дверей, Лізі подумала як цей будинок ще не провалився.

- Дівчину можеш відпускати. А хлопця... Проведіть його в спеціальну кімнату… - почувся знайомий голос.

- Джеремі… - вона пригадала. Той самий Джеремі Томас який відчайдушно добивався її і до нього не доходило. Той самий псих, якого прогнали з школи.

- Ну привіт, Елізабет. - він обернувся. А Лізі явно не сподобався його тон.