17 глава

Літак Лос-Анджелес майже вилетів. Ще п'ять хвилин. Добре, вона має п'ять хвилин, щоб знайти Ніка. Елізабет побігла до стійки.

- Є білети на цей літак що вилетить зараз? - як же по-дурному це прозвучало.

Секретарка повернулась.

- Дівчино ви чого? Звісно немає!

- Я заплачу вам у тричі!

- Немає у нас білетів. І гроші ні до чого.

За рогом показалась Люсі. Вона прилетіла у  тому ж літаку що й вони. Сьогодні вона мала рейс назад. Так як вона не встигла відлетіти раніше. Елізабет подивилась на неї щенячими очима. Мовляв: "Допоможи!"

- Знаєте пані, еееее… - вона подивилась на табличку. - Маргарито, я знайшла людину яка відмінила політ, раз уже у нас підмінився клієнт, так, чому б ні?

Люсі довірливо посміхнулась.

- Мене звільнять через вас! - сказала вона втомлено.

- Дякую велике! - Лізі захотіла стрибати.

- Я її проведу. - стюардеса взяла дівчину під руку.

- Що сталось Джесс? Чому містер Тревіс не з вами?

- Це дуже довга історія. В мене не має часу.

- Ідемо швидко ще дві хвилини.

Дівчата як тільки дібрались літака, Люсі вказала Лізі на її місце і вона полегшено сіла. Їй було страшно. Так, кіллерам також страшно… але страшніше було одне. Втратити того, хто повісив посмішку на її лице...

Нік сидів у літаку. Він ненавидів себе за те, що розм'як після того як зустрів її. Його ж боялись.

"Напевне, мені не судилося довго жити." - подумав він.

Хлопець подивився у вікно. Жовті хмари ставали блакитнуватими.

- Тобто ви кажете, що ваш син і справді…? - підняв брову Джон.

- Агов! - Дарла подивилась на нього як на дитину, яка спитала щось не доречне.

- Що? - незрозумів він.

- Під моїм керівництвом, дівчата хоча манери знають. - з доброю насмішкою сказала Лора.

А Сміт захихотіла. Хлопець тільки хмикнув.

- А якщо серйозно, то це я винна... - хоча Лора практично не могла рухатися, але трохи зміцніла. І на її обличчі можна було побачити докори сумління. - Я пішла від Увілла, але мала б залишитись, заради Джеремі.

- Не твоя вина, що він таким виріс. - з порогу почувся голос Джека. Лора навіть не повернула очі.

- Джек, ми це обговорювали.

- А до мене не дійшло. - чоловік підійшов до коханої і легко торкнувся вусами її руки. - Це вина Увілла. Він навіть не спостерігав за ним.

- Ну так, але… - намагалась сказати жінка.

- Не вини себе. Ти намагалась.

- А як що до вас дядьку, чого ми про вас не знаємо?  - спитав Джон.

- Я просто жив, - гордо сказав він.

- Може подзвонити до Елізабет? - перевела тему Дарла.

- Не думаю що це гарна ідея. - сказала холодно Лора. - Якщо подзвониш їх знайдуть, і без різниці чи змінили вони свої телефони і Сім-карти.

Дівчина похолола.

- Але я вже дзвонила до неї…

- Дарло… потрібно було почекати хоча місяць! - Лора заплющила очі. - Можливо їх знайшли. І повідомлення, не фейк.

- Вони не діти! Ти знаєш скільки Нік пережив!? Він кращий. - гордо сказав Джек.

- Ти не зрозумів, - перебила жінка. - Як би ж вони були окремо! А поки вони будуть разом, вони будуть іти на жертви!

- Та ви все знаєте про психологію, Лоро,- здивувався Джон.

- Тому що я вчилась на психолога. Ай! - раптом вона відчула пронизливий біль у шиї. - Джеку…

- Тримайся!

- Що таке - Дарла кинулась до наставниці.

- Покличте швидку!

Далі для Лори все було як в тумані... Голос Джека, вона його тільки впізнала, що з нею? Де вона? І чому так боляче? Вона відчула те що давно не відчувала, біль у ногах…

- Ромашко, ми зараз доїдемо… - останнє що почула жінка. І Джек пропав.

- Сидіть тут! Ви не маєте виходити. - нагадав дядько.

У Дарли було видно ріки на щоках. Беззвучно вони текли і текли. Джон не витримав.

- Не губи ці діаманти. - він витер рукавом одну із рік.

- Це не діаманти, це проста вода. - тремтячим голосом сказали червоні очі. Чомусь, вони знали що він відповість.

- Ти помиляєшся. - хлопець витер другу ріку. - Твої сльози, це діаманти. Їх не так легко видобути.

І коли ріки поновилися, він обійняв її.

- Чого ти, - Джон погладив дівчину по голові. - Все буде добре.

Підборідком він вперся в голову Дарли. 
Вона більше не плакала. Просто слухала його голос. Він був таким приємним… Обійми були теплі, він нагадав їй батька. І з очей знову потекли сльози. Він точно такий як батько...

7 серпня 2001р.

Вони стояли в чорних костюмах. Перед очами могила. На ній було написано "Роуз Сміт спочивай з миром" і фотографія жінки з волоссям середньої довжини. Батько стояв, притуливши маленьку дівчинку до себе. Ішов теплий літній дощ. У цей день Роуз сказала Томові про те, що їх стане більше ніж двоє. Він це пам'ятав так чітко. Найгірше було те, що він вижив із тієї аварії. А може це й на краще? Великі тигрові очі подивитись на нього, так сумно…

- Я знаю що ти мені брехав. - промовила маленька Дарла і ріки потекли. - Я знаю, що мама померла, вона не повернеться як ти казав…

- Я знаю… - відказв Том і присів біля доньки.

Вона мовчала. Тому стало страшенно соромно.

- Не губи ці діаманти. - рукою чоловік витер сльози із маленької щоки.

- Це ж просто вода, тату! - розревілася вона.

- Помиляєшся… - витер іншу щоку він. - Твої сльози як діаманти, їх так легко не знайти.

Обійнявши доньку він промовив.

- Чого ти, серденько? - чоловік погладив голівоньку. - Все буде добре… Обіцяю.

Том вперся підборідком у голову маленької дівчинки. Подивився на пам'ятник.

- Ох, Роуз, вона твоя копія…

2019р.

- Тату… - тихо сказала вона загикаючись. Дівчина чула його серцебиття. Воно прискорилось. Хлопець тільки занурився носом у її волосся і ще раз погладив. Кому як не йому знати що таке втратити когось близького.

1999 р. 8 липня.

Маленький хлопчик сидів на лавочці і гладив великий живіт.

- Ти щось чуєш? - хитро запитала руда жінка.