16 глава

Лізі сміялась з жарту який розказав Нік. У її руках були туфлі, а він закинув піджак на плече. Вони ішли по набережній. Сонце майже зійшло. Улюблений час Елізабет… Він подумав, саме час.

- Лізі, я… - почав хлопець. Та кохана вказала на людей в чорному. Це ті люди.

- …я думаю, нам пора.

- Наші думки збігаються. - підтвердила дівчина.

Вони швидко побігли, поки ці здоровані їх не помітили. З прилягаючою сукнею бігти не так просто. Дібравшись до місця, вони швидко забігли в номер. Вона задихавшись замкнула двері.

- Як чорт забирай, вони здогадались де ми?! - крикнула Лізі.

- Я не знаю. - він швидко зайшов у кімнату.

- Що ти робиш? - у неї на голові був бардак, у руках туфлі.

Він вийшов у простих джинсах і сірому худі. І головне, в його руках був пістолет.

- Захищаю нас, - Нік зарядив його.

- Ти взяв пістолет!? - вона не була в шоці, вона була злою. - Ти обдурив мене?! Навіщо, Харпере? Ми ж домовлялись почати нове життя!

- Ти що думала, що я от так, поїду без зброї? І от так, візьму і віддам нас на поталу? Елізабет, я не можу допустити щоб з тобою щось сталось!

- От так от, так?

- Так.

- Ти розумієш, що я не дитина?

- Так, ти гірша за дитину.

- Я себе, можу захистити сама!

- Та мені, до одного місця! Якщо це і закінчиться смертю когось із нас, то це буду я!

- Який же ти впертий!

- Ні! Навпаки! Це ти нестерпна!

- Я іду з тобою!

- Ні, ти залишаєшся!

- Я іду!

Він взяв її за плечі, та змусив іти заднім ходом.

- Харпере?

Та Нік вперто її пер, і спустивши руки на зап'ястя, кинув її на ліжко.

- Харпере, що ти…!? - він заткнув її поцілунком.

Жадібно і ніжно, він впивався в її губи. І відступивши, швидко замкнув її в кімнаті. Кілька хвилин вона лежала непорушно, але зрозумівши що він зробив, кинулась до вікна.

- Ну Харпере, тобі так легко мене не здихатись!

Елізабет вдягнула своє. Завязавши хвоста, вона подумала що можливо Нік взяв іще зброї. Добре порившись дівчина все-таки знайшла ще один пістолет. Зарядивши його вона вибігла з номеру. Ні, вдруге Лізі, Ніка більше не втратить.

Хлопець ішов назустріч цим людям. Він сподівався, що бачив її не востаннє... Ці очі… Вони кричали: Нік, не треба! Але вони не можуть тікати весь час. Він відчув руку на плечі. Обернувшись, побачив тих чоловіків.

- Пішли. - сказав один із них.

- Якщо я вам здамся, ви залишите її в спокої? - так, Харпер піддався.

- Можливо, - сказав другий. - Як босс забажає.

- Будеш добре поводитись, вона буде жива.

Головне не шарпатись і дізнатися хто це. Шкода, обручку так і не встиг надягнути…

- Джоне… - Дарла показала повідомлення від невідомого номера.  

- "Елізабет та Нік у нас, якщо хочете їх врятувати, ідіть за цими координатами…" - прочитав уголос він. - І що це означає?

- Я не знаю... Ідемо?

- Краще зараз ні, може бути засітка. Почекаємо…

- А ще краще підемо до Лори.

Хлопець кивнув.

Лізі ішла і не могла зрозуміти, де ж подівся Нік. Вона побачила його, він слухняно ішов з ними.

- Нік!!! - дівчина кинулась до нього.

"Ні ні ні! Як же ти вибралась?" - гірко подумав він.

- Хто це?

- Я її не знаю. - сказав хлопець. Він не міг повірити що робить це.

- В будь-якому випадку, вона не добіжить до тебе. - засміявся чоловік.

"Так треба…" - встиг подумати він і його змусили сісти в таксі.  

- Який же ти впертий і дурний… - прошепотіла Елізабет.

Вони повезли його в аеропорт і Лізі знала це. Раптом вона розвернулась і побігла. В готелі вона скидала речі в сумку вдягнула таку ж сіру худі, заплела гульку і вибігла із готелю.

- В аеропорт. Швидко! - вона сіла у таксі.

- Але, в мене клієнт!

- Я заплачу вам у двічі більше!

Таксист мовчки взяв гроші та поїхав.

"Де ж він?!" - дівчина розгубилась. Вдих, видих. Хух… Спокійно. Він є. Побігши  в аеропорт вона чітко знала що робити. Їй не було шкода прощатись із пальмами, бо ж без Ніка, вони геть не яскраві...

- Лоро! - Дарла увірвалася у її кімнату. 
Та лиш повернула очі. - Що за повідомлення?

Дівчина прочитала його так щоб Лора почула.

- А як кінчається номер?

- 534.

- Я… це Джеремі, це був його номер.

- Не факт. Якщо цей номер давно не використовувався…

- Ні, - начальниця перебила її. - Це точно.

- Звідки ви знаєте?

- Тому що, я знаю.

- І що нам робити?

- Я… я незнаю.

- Ми знаємо що він ваш син… І те що він хворий - вона вказала на голову.

- Ох, Дарло, якби я тоді не пішла від свого чоловіка, все було б добре…

2008 р.

- Тобто вона його не проміняє!? Це просто, нереально! Я кращий за нього, в тисячі разів! - хлопець звернувся до дзеркала. - Знаю, знаю вона його кохає, ну той що? Якщо вона не буде моєю, то нічією...

Почувся глухий стук у двері.

- Можна.

- Ви можете іти вечеряти... - це була служниця, вона сказала це дещо перелякано.

- Іду. - спокійно відповів той. Його скажених очей, як і не було.

Спустившись по лакованих сходах, він побачив Увілла, який сидів за великим столом. Сівши навпроти, хлопець почав мовчки їсти.

- Як успішність? - порушив тишину батько.

- Прекрасно. - сухо відповів син.

- Мері… переїде до нас, завтра.

- Твоя, ще одна шльондра?

- Не називай її так! Я її кохаю!- крикнув Увілл.

- Батьку, як би я не хотів цього визнавати, але єдина жінка яку ти кохав, це була мати! - він встав.

- Ні!

- Так! Тільки ти такий чудовий чоловік, що одразу ж привів якусь ШЛЬОНДРУ! І безсоромно привів її додому! - крикнув Джеремі.

- Твоя мати мене не кохала! - намагався захистись чоловік.

- Але ти її кохав, ти кохаєш її! Так, це правда але вона не стрибала в чуже ліжко! Вона була відданою тобі! Завжди! І знаєш що? Мене верне від тебе! Смачного. - він кинув серветку на стіл і пішов.