Глава 15

Сонце світило через вікно... Елізабет нахмурилась і відвернулась.  Треба подзвонити до Дарли! Набравши номер, вона почула гудки.

- Ало? - почувся знайомий голос.

- Дарло, це Лізі.

- Привіт. - вона відчула як подруга посміхається.- Як ви долетіли?

- Усе пройшло добре, окрім аеропорту. Там люди Лори нас наздогнали, ще б трохи і все.

- До речі, про них…

- Що?

- Це не її люди… Її взагалі паралізувало, як ти втекла…

У дівчини всередині щось обірвалося. В сенсі? Хто ще знає про їхнє існування?! Хто крім Лори? Це дуже, дуже і дуже погано… І... Як її паралізувало? Чому? Через них? Але вона їх не шукала…

- І… хто це? - у неї тремтів голос.

- Єдина людина яка така ж статна, це Джеремі Томас. Але я не думаю що це він, навіщо йому це?

- Хммм... Це ім'я мені здається знайоме…

- Ми з Джоном намагаємось з'ясувати хто ще може бути. Зараз ми підемо в архів. Бувай,  пам'ятай, те що ти далеко, не означає, що не потрібно бути на сторожі. - і відключилася.

- "Те що ти далеко, не означає, що не потрібно три бути на сторожі…" - Лізі повторила фразу подруги.

До речі а де Нік? Щось запахло. Яєчня! Елізабет швидко пішла на кухню.  

- Прокинулась? - спитав він.

- Так, і ти теж як я бачу. - вона вигнула брову. - Я сподіваюсь, що це сніданок на двох.

- Я теж на це сподіваюсь. - посміхнувся хлопець.

- Я дзвонила до Дарли. - серйозніше сказала Лізі.

- І як там? - він виклав яєчню на тарілки.

- Сказала що це не Лора нас переслідує. І просила, щоб ми були на сторожі…

- В сенсі? Не люди Лори? Не можливо щоб хтось  іще знав про нас… Чорт забирай є справа про моє вбивство. І про те що ти зникла безвісти. Хто може знати про нас взагалі?

- Як думаєш, ці люди знайдуть нас тут?

- Лос-Анджелес великий, але краще відключи телефон. І я свій відключу. - він витягнув із кишені смартфон і на її очах відключив.  Вона зробила так само.

- Нам ніколи не знайти спокійного життя...

- Ми знайдемо його. - Нік поклав руки їй на плечі.

- Я обіцяю.

Після того як Лізі стримано кивнула, він обійняв її.

- Харпере, як маємо виринути з цього дна...?

- Я не знаю, Принцесо, не знаю…

- Ти думаєш, у архіві щось є? - Дарла знизала плечима.

- Незнаю, але перевірити треба. - Джон легко відкрив двері до чорного входу. Шпилька Дарли пригодилась. - Я думав таке тільки в фільмах працює!

- Давай уже! - вона натиснула на Джона.

- Добре, добре. - підняв він руки догори. - Після тебе.

Дівчина зайшла і одразу ж запахло старим папером, та пилюкою. І ось, вона майже чхнула, але хлопець встиг затулити їй рота рукою.

- Ти чого, - прошепотів він. - Здати нас захотіла?

Дарла похитала головою.

- От і добре.

За ним навіть ніхто не наглядав. Охорона тільки вночі тут прогулювалась. От і все.

- Ти в праву сторону, я в ліву. - тихо сказала дівчина, та побігла в свою сторону.

Може краще знайти про Джеремі Томаса. Вона заходилась шукати, буква "Д". Ось! Джеремі… ні, не той. Ще трохи пошукавши, вона знайшла. Батьки… ЛОРА? І якийсь Увілл. То в неї є син.

Джон знайшов інформацію про ще кількох людей. Селена… Увілл і його син Джеремі, Увілл помер. Але через що? Аварія, при загадкових обставинах. Хлопця зацікавив цей чоловік. Дружина… їх було кілька. Але найперша Лора. Цікаво це співпадіння чи…? Щось зашурхотіло.

- Дарло…? - прошепотів він.

- Це не я… клянусь…- у відповідь.

Джон раптом схопив дівчину за руку і потягнув до дверей. Він зробив це так блискавично, що та не змогла отямитись. У неї в руках була папка.

- Що це у тебе? - хлопець взяв у неї з рук стару папку.

Джеремі Томас.

- А ти молодець. - він подав їй руку.

- Я знаю. - вона прийняла жест.

Піднявшись на ноги, вони швидко зникли.

- Я знаю, як нам розслабитись. - Нік закрив Елізабет у кімнаті.

- Ти що таке виробляєш? - крикнула Лізі.

- Приведи себе в порядок! - засміявся він.

- Чим? Мені цікаво. - буркнула вона.

- А ти силою думки дізнайся.

Аж тут, дівчина помітила сумку. Відкривши її, вона побачила купу косметики. Ну і ну!

- Ну Лізі... Час згадати як краситись. - вона почала. Коли пройшло пів години вона побачила що ще не все пропало.

- Добре що руки ще із того місця ростуть. - але вона згадала що замкнена. - Харпере, відімкни мене!

- Ні, краще подивись у шафу!

- Ну і… - Елізабет відкрила шафу і побачила там сукню червоного кольору, чорні туфлі на шпильці та записку.

" Можеш не питати звідки я це взяв)"

- Ти мене дивуєш…- одягнувши це творіння червоно-кривавого кольору вона вирішила зробили щось із волоссям.

Гарно зачешавшись, Лізі вже хотіла за звичкою зав'язати хвоста але передумала. Чорна маса водоспадом спадала нижче плечей О'Хари. Він закінчувався аж до колін.

- Харпере, випускай мене!

- Ти привела себе в порядок?

- Таааааааак.

- Супер. - відкривши двері Елізабет побачила його в костюмі. - Бо ми ідемо в ресторан.

- І для цього ти мене тут замкнув?

- Ну так. - збрехав хлопець. - Пішли в ресторан. Доречі, він біля набережної.

- Серйозно?

- Так.

На шпильках, вона була майже рівно з Ніком. Добре що він був вищим від неї на пів голови і врахував це.

"У ресторані так гарно! " - подумала дівчина, подивившись на скляну люстру з шматочками скла. Усе було виконано в аристократично-мінімальному стилі. Лізі дивилась на все з вогником в очах. Сівши за столик, вона просто не могла повірити що це відбувається з нею.

- Ніколи б не повірила що опинюсь у ресторані, з людиною яку я кохаю, в Лос-Анджелесі.

- Ти знаєш, у мене дуже схожа ситуація. - засміявся він.

- Давай подивимось хвороби. - Дарла сидівши на знайомій лавочці у парку, відібрала у Джона папку.

- Агов!

- Та ну, я просто подивлюсь. - засміялась вона.

- Ну і що ти там побачиш? - Джон обурливо подивився на дівчину.