Глава 14

Літак приземлився. Узори жовтими хмарами та легкий вітерець, привітали Лізі та Ніка. Залишилось взяти таксі та знайти готель. Вони взяли сумки, та викликали таксі.

- Вже все позаду. - посміхнувся хлопець.

- Так. - у відповідь посміхнулась вона.

Коли таксі під'їхало Нік сказав:

- Санта Моніка, готель Перлина.

Водій кивнув і він поставив сумку у багаж.  Сівши в машину, Елізабет дивилась на яскраві пальми, які просто були розташовані на вулицях. Вони виглядали вільними, та були схожі на людей тут. Яскраві і неординарні. Кожен має свій шаблон. Їй одразу сподобалось тут. Вона дихала своїм повітрям. Дівчина відчула доторк до своєї руки. Нік взяв її за руку.

- Тебе не закачує? - спитав він, і Лізі згадала про свою вічну проблему. Нудота.

- Ні, поки. - але в животі уже щось вирувало. Не думай. Мама завжди їй показувала дорожні знаки, вона їх вивчала і відволікалась. Згодом, повторювала.

- Я підстрахувався. - він подав їй таблетку і мінералку.

- Дякую. - Лізі швидко випила ліки, та відчула полегшення.

- Обганяти заборонено, - бурмотіла вона. - Поворот.

Нік тільки сильніше стиснув її руку.

- До Santa Monica ще два кілометри... До Santa Monica два кілометри! Ще трохи! - трохи голосніше промовила Елізабет.

- Я надіюсь ти виживеш.

- О'Хари, не здаються. - гордо промовила дівчина.

Нарешті вони приїхали... Ох… це було важко.

- Є ідеї, як знайти цього інкогніто? - спитав Джон.

- Ні. - відповіла Дарла. - Краще спитати Лори, може вона знає…

- Готова?

- Якщо ти готовий. - сказала дівчина і вони швидко зникли, у напрямку статного будинку.

Ввійшовши до кімнати Лори, вони побачили 
Джека, який просто заснув біля жінки. Він так і не пішов... Залишився біля неї.

- Це… просто… - почала Дарла.

- Я знаю, зворушливо. - докінчив хлопець і підійшов до дядька. - Просинайтесь, нам потрібно запитати, щось у Лори.

Той лиш нерозбірливо щось пробурмотів. І встав із стільця біля ліжка. На його місце сіла Дарла.

- Лоро…

- Дарло…? - спитала вона.

- Якщо не ви переслідували Лізі, тоді, ви можливо, знаєте хто? - обережно спитала дівчина. - Хтось, хто також має вплив. Якщо ви розумієте, про що я.

- Хто… має вплив…? Хмммм - жінка з закритими очима почала думати. - Можливо, я знаю хто це...

1987р. - 1997р.

- Вона така гарна... - він дивився на русявку, яка протирала стіл.

- Щось бажаєте? - вона підійшла до нього.

Його звали Увілл. Типовий хлопець, коричневе волосся, горіхові очі. Овальне обличчя і густі брови, худорлявий, такого легко загубити у сірій масі людей. За нею, він уже наглядав довго. Вона йому сподобалася, а от він їй, не дуже… Точніше, вона відносилась до нього як до клієнта. От і все.

- Так, ееееее, к… каву. - як же страшно Увілл загикався, при виді Лори.

- Зараз, - відповіла та і зникла.

Лише дівчина принесла каву, хлопець схопився.

- Може, сходимо кудись?

- Можна. - байдуже згодилась русявка.

- Підемо в ресторан? О 19:00?

- Нехай. - востаннє відповіла Лора і пішла.

У неї не було до нього почуттів. Вона думала, що в неї немає вже ніяких почуттів. Але що ж їй втрачати? Все пройшло дуже добре. Вони почали зустрічатися. Лора не любила його. Але він був багатим. Вона просто получала порції кохання, одна за одною. Так дійшло і до весілля. Не сумніваючись, вона сказала "Так". Всіма силами, намагалась не згадувати Джека. І ось, вона вагітна, дев'ятий місяць. І завжди, коли Увілл казав на неї "кохана" Лора хотіла кричати:

" Ти не правильно кажеш, Джек казав на мене "Ромашко", або "Кошеня", а ти не правильно кажеш! Ти не Джек! Що я тут роблю?!"

Але слухняно посміхалась і давала цілувати себе. Не ця людина, мала бути батьком її дитини.

- Увілле, - вона відчула біль у поясниці, ніби щось тисне в низу живота. - Я…

Не встигла Лора докінчити фразу, як Увілл уже стояв із усім необхідним. На великій швидкості він доїхав до лікарні.

- Лорочко, кохана, почекай трішечки. - тепер вона кричала, але не від помилки, а від страшного болю.

А потім не могла пригадати, майже нічого. Чулись голоси… "У неї пульс падає!" І " Дитину врятували, тепер…" а ще "Розряд!" Якусь мить її потягнуло до світла. Її тягнуло, тягнуло. Але вона почула голос в темряві. Джек?

- Куди ж ти? А як же я? Невже ти мене покинеш?

- Це ти мене покинув! - гарячі сльози невпинно котились до підборіддя.

- Не правда… - він взяв її за руку. - Я тебе кохаю. Не покидай мене...

- Але тебе немає поряд! - вона кричала та руку не забрала. - Зі мною Увілл. А тебе нема.

- Ромашко, прийде час і я тобі все поясню... Так, ти підеш зі мною? - він запитально подивився на неї.

- Так. - сльози висохли. Її вже не тягнуло до світла. Джек потягнув Лору за руку і одразу зник. 
Вона глибоко вдихнула.

- Де… де він…? - вона хотіла підвестись.

- Тихіше матусю. Ваш чоловік зараз прийде. - відповіла мадсестра і зникла.

- Але я хотіла… побачити Джека… - прошепотіла вона. І зрозуміла, що це він витягнув її з того світу.

Час ішов… А Увілл ставав усе холоднішим, та холоднішим. Син теж не сильно любив матір. Лора ішла в кабінет Увілла, занести попоїсти. Бо ж він, бідолаха сидить там, нічого не їсть. Можливо вона і не кохала чоловіка, але всеодно піклувалась про нього. Це було не більше ніж подяка.

- Увілле, я тут поїсти при… - вона застигла.

У нього на колінах сиділо якесь стерво. І вішалось на нього.

- Це твоя дружина? - без тіні сорому запитала вона.

Увілл прокашлявся.

- А це, твоя дівчинка на ніч. Так? Коханий? - Лора з сарказмом посміхнулась. - А ти молодець, швидко мене проміняв.

Жінка поставила їжу на стіл.

- Смачного подавлення. Люблю. - посміхнулась вона і сказала на останок. - Дякую коханий, за гарний привід на розлучення!

Лора навіть не засмутилась, анітрохи. Але хтіла відсудити усе, у цього бісового альфонсо.