Глава 13

Дарла прокинулась у гарному настрої. Все вже майже позаду. Потрібно подзвонити Джонові. Він тепер її єдиний друг. Елізабет ще в літаку, тож… Їй не подзвониш.

- Дарло! - зайшла в кімнату Дженет. - Лору паралізувало!

- Що? - вона була в шоці. - Відколи це?

- Відколи Елізабет зникла. - сказала червоноволоса.

- Зрозуміло… я хочу її відвідати. - повідомила дівчина і коли Дженет вийшла, вона подзвонила Джонові.

- Ало, слухаю Дарло. - почувся його м'який голос.

- Ти не повіриш. - тихо сказала Дарла. - Лору паралізувало.

- І що це означає?

- Це означає, що це не вона шукає Лізі. Бо її паралізувало відколи вона втекла.

- Збирайся і виходь у парк. Треба сказати Джекові.

- Бувай. Зустрінемось там.

- Привіт. - сказав Джон.

- Привіт, ти сказав йому? - спитала Дарла.

- Ще ні… Вважаю, що ти сама йому про це маєш розказати. - відповів хлопець. - Я думаю, що він має підтримати це.

Дарла кивнула. Йшовши темними провулками, вони дійшли до будинку.

- Дядьку? - спитав трохи не сміливо синьоокий.

- Так? - він вийшов, але побачив Дарлу і здивувався.

- Я Дарла, подруга Елізабет О'Хари. І я маю розказати вам дещо важливе.

- Приємно було познайомитись, Дарло... І що ж важливе ви хотіли мені повідомити?

- Лору паралізувало. І це означає, що це не вона полює за Лізі та Ніком.

Він завмер. В сенсі "паралізувало"? Джек зрозумів, не можна відкладати візит.

- Дайте координати! - гукнув він.

Дарла з Джоном аж перелякалися, таким наполегливим був чоловік. Дівчина простягнула папірець. І дядько, не чекаючи, швидко пішов.

- Я думаю, нам варто піти за ним. - промовив Джон.

- Без сумніву. - кивнула вона і вони побігли за Джеком, який вже зник.

Прокинувшись Лізі помітила, що Нік теж заснув. Але вона відчула що голодна... У животі геть пусто… А коли хтось із стюардес буде під'їжджати? Тацею з їжею. Котра година? П'ята ранку?! Аж тут Елізабет оглянулась, і помітила, що всі ще сплять. Спробує ще раз заснути. Але буркотіння в животі не дасть…

- Принцесо, просинайся… - її хтось легко тряснув за плече.

- Що? - вона не могла зрозуміти. Тільки що була п'ята ранку.

- Уже восьма година. Я подумав, ти так довго спиш... Можливо, ти хочеш їсти?

Лізі прокинулась до кінця. Люди жваво говорили а не спали, їй або наснилось це, або було, тільки вона все-таки заснула.

- Так, я справді голодна.

І спереду під'їхала Люсі.

- Оу… Доброго ранку, місіс Тревіс, я сподіваюсь що допомогла вам.

- Ви справді допомогли. Дякую вам, велике. - подякувала Елізабет.

- Це моя робота. Щось бажаєте? - вона вказала на їжу і О'Хара одразу помітила його…

Любов її життя... Молочний шоколад! Рот тут же наповнився слиною. Але вона згадала, що солодке зранку їсти погано... Дівчина вже мала досвід. Тож взявши круасан і каву, вона майже відпустила синю обгортку.

"Можливо одна плитка не завадить." - подумала Лізі, та заплатила й за шоколад.

- Хмммм… я думав, ти відпустиш його. - підсміявся Нік.

- Ніколи. Чуєш Харпере? Ніколи. - з повним ротом відповіла Елізабет.

Джек підійшов до великого будинку, та постукав у двері. Охорона відкрила їх. Джек вже хотів увійти, але люди його зупинили.

- Хто ви? Зараз, до пані Лори не можна.

- Але мені потрібно до неї. - заперечив він.

- Вибачте.

І Дарла не витримала.

- Вибачте… я Дарла Сміт. Працівниця її "компанії" і якщо ви негайно мене не впустите, у вас будуть великі проблеми. - і вона показала жовтий папірець.

- Так… звісно… ееееее… пані Сміт проходьте.

- Вони зі мною.

- Так… звісно.

Коли їх провели, перед дверима кімнати там де мала знаходитись Лора, Джек не вагав. І швидко зайшов у кімнату. Від побаченого, йому стиснуло серце...

- Лоро… - почав чоловік. Вона тільки повернула очі.

- Джек… - тихо і слабко сказала жінка. - Що ти тут робиш…?

- Я прийшов… спитати… - він обережно сів біля її ліжка. Вона що є сили дивилась на нього своїми очами, такими сірими. - Чому ти пішла? Ти просто, пішла.

- Я пішла, бо зраду… не пробачають.

- Але яку?

- Ох, Джек… я бачила тебе з дівчиною... І в той самий день, ти прийшов… з ромашками… Як ні в чому й не бувало…

І раптом пазл в голові чоловіка склався. Він різко витягнув фото з нагрудної кишені. На ньому була сім'я, дуже схожий на Джека хлопець, і дівчина, із немовлям на руках. Він показав це фото Лорі.

- Це мій брат близнюк. Гаррі. І його дружина. Неллі. Це їх ти бачила тоді. Це вони?

Джек побачив у її очах пелену сліз, намагання просити прощення.

- Так… Це точно вона… - промовила Лора.

- Тепер, віриш що я тебе не зраджував?

- Ну докази… на поверхню… - сказала Лора важко дихаючи. - Шкода тільки… що я дурепою була… і не вислухала тебе… Ти… пробачиш мені…?

- Як же тебе не пробачити? - він обережно взяв її за руку і поцілував.

Вони просто так сиділи. І просто, дивились один на одного. Лора закрила очі. Її дуже втомила ця розмова. Все чого хотів Джек, просто дивитись на неї. І все… Все чого йому бракувало довгих, двадцять років.

Дарла і Джон стояли в стороні.

- Я думаю, нам варто піти. - сказала Дарла і потягнула хлопця за руку.

- Як ти зробила так, щоб ми пройшли? - не міг допетрати він.

- Ти про пропуск? Лора роздала нам ці папірці, щоб ми могли іти позачергово. І всеодно, в якому вона стані, чи скільки до неї людей.

- Хммм ось чому охоронець так перелякався.

- Звісно.

- Тож… вони були парою… - повторив повільно Джон.

- Виходить що так.  

- Але ми так і не зрозуміли головного. Хто. Чорт забирай. Переслідував. Ніка та Елізабет?! - він запанікував.

- Спокійно. Ми про це дізнаємось. - заспокоювала дівчина.

- Це хтось статний.

- Та звісно, статний! Такого рівня як Лора. Але, хто?

- Я незнаю… Може в парк? - запропонував хлопець. - Там легше думати.