Глава 11

Добре що дядько Джек мав підробні паспорти, для подружжя. Тепер, Нік це Кріс Тревіс, а Елізабет, це Джесс Тревіс. Залишилось взяти запасні фотографії. Він подзвонив до Дарли.

- Ало?

- Це Нік. Дарло, можеш принести мені паспортні фотографії Лізі?

- Навіщо?

- Принеси. Я потім поясню.

- Добре. Буду у парку.

Він востаннє забрав пасмо волосся із обличчя сплячої Елізабет.

- Скоро, ти будеш у безпеці.

Вирушивши в парк, він одразу побачив Дарлу.

- Привіт. Ось. - вона подала фото.

- Дякую.

- Де Лізі? Чому вона не повернулась?

- Вона розповіла все Лорі. І та не зраділа.

- А Джек? - з надією запитала вона.

- Дякувати добру, зрозумів. Вона в мене, в прикритті. Я попросив фото, щоб втекти за кордон, тут нам немає більше що робити…

Їй стиснуло серце...  

- Можна, з нею попрощатись…?

- Звісно. Але в аеропорту, коли будемо відлітати. Нас можуть відстежувати.- тихіше сказав він.

- Тоді ти маєш іти, швидко. І заплутай слід. - так само тихо сказала Дарла.

На що Нік кивнув. Вони розбіглись у різні боки. Дійшовши до прикриття, вони з Джоном приклеїли фотографії до простих паспортів, та закордонних.

- Аж не віриться. - сказав сумно Джон.

- Мені теж. - зітхнув Нік.

- Швидкий рейс. Два білети, на завтра. - сказав Нік.

- Куди бажаєте поїхати. - непорушно спитала адміністратора.

- А куди є?

- У Лос-Анджелес. Але воно дорогувато…

- Давайте. - перебив її Харпер.

А жінка подивилась на нього трохи здивовано і Нік зрозумів, він не в найкращому вигляді. До біса.

- Паспорти.

- Звісно. - він поклав їх на стоянку.

Вже через деякий час, він повертався із білетами. Тепер, головне діяти швидко. Поки Лора, не почала їх шукати по справжньому. Дібравшись до Лізі, яка мирно спала. Хлопець погладив її по щоці. Скоро все буде так, як має бути. Дівчина з просоння схопила його за руку, але не проснулась. Джон наглядав за цим. На це приємно дивитися. Біля неї, він як заново народився. Навіть коли Елізабет спить, вона приносить йому радість. Ці двоє можуть зруйнувати пів світу, але їхнє кохання, від цього не стане меншим. Чомусь, йому згадалась Дарла. А як вона відреагувала, на те що вони поїдуть?

- Є ще одна проблема. - сказав тихо Харпер.

- І яка? - здивувався Джон.

- Одяг.

І він зрозумів, друг правий. Ну так, кіллери заробляють багато, але на себе гроші майже не витрачають. І на одяг в тому числі. А виділятись серед натовпу, не дуже хотілось.

- І що ти зробиш?

- В мене є ідея. Але Елізабет мусить встати.

Лізі проснулась. Скільки вона спала? Нічого особливого, три години.

- Ти вже встала? - спитав Нік. Він якраз хотів її розбудити.

- Так. - вона потерла очі.

- Випий кави, в нас проблема. У нас, немає такого одягу, щоб ми не виглядали… дивно. - він вказав на свою худі, у якої не було рукавів. І на її синій плащ.

Дівчина взяла каву.

- Це справді єдина проблема, яка тебе хвилює, Харпере?

- Так, бо це, на даний час, єдина проблема яку ми можемо вирішити. Але в мене трохи божевільна ідея.

- І яка?

- Повернутись… додому. Якщо ти не забула, то наш дім так ніхто і не купив, і в ньому так ніхто і не живе. Тож, теоретично, все так само як було. Бо туди ніхто не сунеться. Про нас навіть легенда є, Принцесо.

- Ти правий ця ідея божевільна. Але останніми роками моє життя повністю божевільне тож.

- Не повіриш в мене те ж саме Принцесо. - посміхнувся хлопець.

Вони пробрались до свого колишнього дому. І зайшли чорним входом. А дім, навіть ніхто не обікрав... Все залишилось, так як було.  Елізабет швидко розкрила шафу. У ній було стільки одягу. Хоч би вона не поправилась. Яскравий одяг, так і світився. Але Лізі вибрала стриманий, приміряла запилюжені кросівки, та балетки. Розмір ще той. Нік теж вибрав одяг. Пара хотіла іти. Але увагу Ніка привернули засохлі троянди. Геть висохлі листки, впали на стіл, який був покритий шаром пилюки.

- Ти все так залишила… - почав хлопець. - Так ніби, тут хтось живе, але не подає знаку.

- Так. Тоді пройшов тиждень, а мені так і не піднялась рука їх викинути. - сумно відповіла О'Хара. - Але нам треба іти. Бо нас можуть побачити.

Це було важко. Перетнути поріг будинку, з якого віяло теплом. Але довелось.

Вже все готово. Залишилось тільки швидко втекти.

- Так… Яке моє ім'я? - запитала Елізабет.

- Джесс Тревіс. А моє Кріс Тревіс. - відповів Харпер.

- Так ми…- вона почервоніла.

- Так тут є штамп! Тож ти моя дружина! Офіційно! - засміявся хлопець.

- От паскудник! Ти ж не запитав мене, чи хочу я вийти за тебе. - захихотіла у відповідь дівчина.

- Хмммм. А ти хіба скажеш ні?

- Ну не знаю…

Аж тут у двері хтось постукав.

- Можна. - в один голос сказали вони.

- Лора перевернула весь будинок. Вона вас шукає. - сказав Джон збентежено.

- А Дарла? - спитала Лізі.

- Вона тільки що дзвонила. Казала що люди Лори не чіпають кіллерок особливо її. Так як вона була дуже вдячна і віддана їй.

- Це як? - здивувався Нік.

- Лора якщо й довіряла, то найбільше Дарлі. Бо та, завжди відносилась серйозно до роботи.- пояснила Лізі.

- Вона не залишить це діло так легко… І буде шукати вас тут.

- Нам треба знайти інше місце, але де? - задумався Харпер.

- У дома у моїх батьків. - промовила дівчина.

- Де це знаходиться? - спитав друг.

- На сусідній вулиці від нашого старого будинку. - відповів Нік.

- Це мій спадок від них. Але я не хотіла там лишатись. І він там пустує.

- Вирушайте швидко!

Елізабет взяла білети, а Нік сумку.

- Хай щастить!

Та пара вже зникла. Ще одна ніч. І все, просто все. У них буде нове життя. Дібравшись до невеличкого будинку, Лізі витягнула ключ, з таємного місця. Це була жабка, ніби звичайна статуетка, але ні, там було дно, про яке знала тільки сім'я О'Хари.