Глава 10

Лізі, ти чого? - щолкнув перед очима Нік.

- Та так, нічого. А де Дарла і Джон?

- Пішли.

- Як це?

- От так, взяли і пішли. - він поцілував її у макушку.

- Хмммм… - вона раптом відчула страшну втому.

- Принцесо, тобі теж варто піти… Ти маєш виспатись. - стурбовано промовив Нік, і забрав пасмо волосся з її обличчя.

- Ти правий.

Він востаннє замкнув її у свої обійми, які пахнули молоком і какао. А Елізабет поцілувала його.

- Бувай!

- Хай щастить… - йому чим раз, тим важче, відпускати свою маленьку Принцесу. А силует Лізі, зник, у вже рожевому небі…

Елізабет спала годину. І проснулась щоб вирушити до Лори. Дарла звісно не спала.

- Ти бережи себе там...

- Обіцяю.

Тоді вона пішла з прикриття. Їй було не звично іти до начальниці. Вона якось віддалилась. Більше не жила з ними, тобто не споглядала за своїми дівчатами. Тільки стала рідше з'являтись на екрані. Що з нею? Чому віддалилась? Чи захоче вона її знати, якщо вона захоче піти? Так багато питань, і так мало відповідей... І головне. Чому в неї з'явилась ненависть до чоловіків? Що ж вони жахливого їй заподіяли?

Ну от, вона стояла біля велетенського дому. Він був гарним, що аж подих затамовуєш. Час іти…
І Елізабет подзвонила в двері.

- Дядьку, а чому начальниця жінок ненавидить чоловіків? - запитав Нік у Джека. У нього стало серце.

- Звідки ти це взяв?

- Ну коли я на О'Хару полював, то вона це випалила. - збрехав хлопець.

- Розумієш хлопче, все не так просто...

- Ви щось знаєте? - спитав Харпер.

На що чоловік тільки сумно подивився у вікно. Там вже зійшло сонце. - Це було дуже давно…

Двері відчинила охорона.

- Я до пані Лори. Скажіть, що О'Хара прийшла. - сказала Лізі. Один із охоронців натиснув на кнопку.

- Пані Лоро, до вас дівчина, просила представитись О'Харою.

- Впустіть її, і скажіть,нехай зайде до мого кабінету. - прозвучав голос у пустому будинку.

Елізабет провели на другий поверх, і вона постукала у масивні двері із червоного дерева.

- Заходь. - і дівчина зайшла.  

Аж тоді вона побачила, наскільки Лора зістарілась. Шрам став помітнішим. Сірі очі так і віяли холодом, але при виді Лізі вони явно стали яснішими. А ще… Лора була в інвалідному візку… До такого, життя Елізабет не готувало.

- Сідай. - тихо сказала Лора.

І дівчина слухняно сіла, в велике крісло перед нею.

- Я надіюсь, ти прийшла розказати мені хорошу новину.

- Я хотіла дещо спитати. Якщо можна.- обережно сказала Елізабет.

- Звісно, можна. - зморшки біля очей стали глибшими від легкої посмішки.

- Теє, чому у вас така неприязнь до чоловіків.- останнє слово Лізі сказала так ніби хотіла втертись в довіру. На що жінка спохмурніла.

- Знаєш Ліз. Чомусь мені хочеться розказати тобі цю історію…

1986р.

Дівчина з світло русявим волоссям спішила до коледжу, явно спізнюючись. Але вона наткнулась на високого хлопця, і всі папери полетіли в низ.

- Перед самим коледжом!

- Вибачте! Давайте я… - він не договорив, втупившись у її сірі очі.

- Допоможіть чого ж ви сто…- замовкнувши, вона просто дивилась на нього.

Хлопець був доволі статним, брюнет засмагла шкіра. У нього були різні очі, одне зелене а інше синє. Йому пасувало… Він був вищим за русявку на голову. Тому дивився зверху вниз.

- Вибачте… - вона швидко зібрала папери і пішла.

- Хоча б скажіть як вас звати! - все що встигнув крикнути хлопець.

- Лора! Мене звати Лора! - долетіли слова до нього. А він подумав, що це красиве ім'я.

Але як же її знайти? Після пар, дівчина одразу ж кинулась йому в очі.

- Ви напевно, не знаєте як звати мене. - підійшов молодик. - Мене звати Джек. Приємно познайомитись, Лоро.

- Доволі традиційне ім'я. - потиснула йому руку Лора. - Але хай там як, наше знайомство приносить мені щастя.

- Радий це чути. - всередині нього аж щось підстрибувало. - Пройдемось?

- Звісно.

Вони розмовляли довго. І Лора відразу відчула закоханість у Джека. У них було багато спільного. Вона була як кошеня. Дивилась на нього великими очима. Коротке русе волосся гарно спадало до плечей. Розділ посередині, додавав елегантності образу. Завжди в сукнях до коліна. Така зачаровує усіх навколо себе, своєю вродою.

- О! Ти можеш закрити очі? - сказав Джек.

Лора закрила очі в очікувані дива. Він зірвав ромашку, і поклав їй у руку.

- Ромашка? - спитала вона посміхнувшись.

- Я бачу тебе як ромашку.

- Тобто проста?

- Тобто красива… - від таких слів дівчина почервоніла.

- Ну бувай. - сказала Лора, невпевнено посміхнувшись.

- Бувай… - хлопець трохи засмутився. Невже він їй не сподобався? Хай там як, а вона, йому точно сподобалась.

Згодом, все стало на місця. І Джек та Лора почали зустрічатись. Все йшло гладко. Аж поки...

Лора йшла із магазину, з сумкою продуктів. І застигла. Там стояв Джек і обіймав дівчину, а потім поцілував її, у вуста. У вухах пройшов дзвін. Вона ж його кошеня… ромашка… Сльози покотились самі собою. Вона бігла, недивлячись під ноги. Їй було боляче. Прийшовши додому, вона задихалась від сліз та болю. Лора впала на коліна, і приперлась до стіни. Дівчина тремтіла. Ніби тисячі розбитих осколків, впивались в серце... Чому так боляче? Туш геть потекла. Їй не хотілось жити. Джек просто міг сказати що не кохає її. Чому він грається нею?! Думки не залишали молоду голову. А він гарний актор…

Джек ішов до Лори з букетом ромашок. Він постукав у двері. У дівчини потекла туш, вона виглядала дуже дивно.

- Що з тобою? - заметушився хлопець. - Тебе хтось образив?

- Ти серйозно? - вона кричала. - Як ти можеш так казати?!

- Та що з біса сталось?!

- Ми розходимось! - вона закрила двері.

Він був у шоці. Що це з нею? Ромашки залишив.  Може вона просто не в настрої? Джек не міг зрозуміти… На інший день він прийшовши до неї, побачив ромашки, а в них записку.