Глава 7

Темрява. Злість. Мокрі щоки. І солені краплі течуть з очей. Елізабет зарядила пістолет. З кам'яним лицем вона вона направила його на фігуру.

- Ти заплатиш за те що зробив.

Такою холоднокровною вона не була ще ніколи. Кров стікала з ран. Вона відчувала біль. Але цей біль, не такий сильний як у грудях. А у горлі прискорено забилось серце. Сльози стікали так, що дівчина їх навіть не відчувала.

- Ти ще дурне дівчисько. - могильний голос вивів її із себе.

- Мені вже двадцять шість! - вистрілила Лізі.

Вона добре знала що поцілила куди потрібно. 
Дівчина впала на коліна.

- Це кінець… - їй стало легше. Явно легше.

Елізабет встала з ліжка тяжко дихаючи. Це був такий дивний сон…

- Мені так "пощастило". - прошепотіла іронічно.

Їй так набридали ці сни що це занадто! Холодний піт швидко дав про себе знати. Але що за дивне відчуття? Вона подивилась у дзеркало. Лізі плакала? У ві сні?! Швидко змивши всі сліди далеко не ідеального сну, вона вирішила подивитись щось інше в гардеробі. Він був не багатий. Її особисті речі, це два такі собі пальта, синього кольору. Чорні штани, біла майка і чобітки. А колись в неї було все по-іншому… Ні, не час впадати в спогади! Потрібно діяти далі. Вдягнула своє, і вийшла на набережну.

Ніка ще не було. Нікого не було. Вона просто дивилась на воду. Так добре знову бути на самоті… Просто, про все забути. Чому це відбувається з нею? Але це вона вибрала життя а не смерть, щей таку жахливу. Згадала той день коли захотіла дізнатись що з Кларою. Їй довелося добряче заплатити, щоб її не розпитували хто вона, і звідки...

30 березня. 2018р.

- Вибачте, у цій лікарні знаходиться Клара Йоххансон? - запитала Елізабет у адміністраторки.

- А хто ви їй? - жіночка не довірливо подивилась на дівчину.

- Я дуже близька їй людина…- Лізі підсунула конверт з грошима.

- О, звісно, вибачте за невігластво, - заметушилась вона. - Палата 314 третій поверх повернете на право.

"Як же легко купити людей." - сумно подумала міс О'Хара і пішла за напрямком.

Діставшись до дверей вона судорожно ковтнула, і попросила відкрити двері охоронців, на яких з середини була фотографія. Елізабет побачила що це її зображення, і воно було все в дротиках. От це, моторошно.

- Привіт. Міс Невинність. - необертаючись сказала Клара. - Ви все ще не померли?

- Як бачиш. - твердо відповіла та.

- Шкода.

- Я прийшла спитати. За що? За що ти мене ненавидиш?! - спитала Лізі.

- Та тому що тобі все дісталося! - вона обернулась.

Тоді дівчина побачила ці божевільні очі. Вони були червоні. Волосся пом'яте і не зачесане. Вуста білі мов крейда. А постава геть зіпсута.

- В тебе був коханий, підтримка, улюблена справа, в тебе було ЖИТТЯ! Ти жила в радість! А в мене такого не було!

- І за це ти хотіла мене вбити!? Кларо, це низько.

- Мені хотілось бути як ти. Розкажи свій секрет ідеального життя.

- Потрібно просто жити. Усе що потрібно. Це жити, йти до мети. Ти розумієш що ти все це зруйнувала, ти зруйнувала моє життя. Як ти опинилась тут?

- Вони подумали що я психопатка. Коли дізнались що я тебе замовила. Але ти пропала безвісти. Правда вони несповна розуму? Я всього лише хотіла нормального життя.

- Я піду. Я дізналась усе що треба. - вона постукала в двері щоб їй відкрили.

- Бувай, бувай! - помахала рукою Клара.-Щасливо померти!

2019р.

Тоді Елізабет зрозуміла, що вона з глузду з'їхала ще коли в коледжі була. Просто тоді вона цього не показувала. А зараз… Це просто страшно. Дівчина відчула доторк знайомих губ до щоки. Посміхнулась.

- Нік!

- Привіт Принцесо. - він присів біля неї. А вона просто поклала голову йому на плече.

- Сказати тобі щось смішне? - явно стримував сміх хлопець.

- Давай. - ліниво відказала Лізі.

- Всі люди думають що ми привиди. Типу " вони померли і приходять по наші душі ".

- Он як. - так само ліниво сказала вона.

- Міс О'Харо ви чого? - підняв догори брову посміхнувшись Нік. - Я думав ви сьогодні готові реалізовувати наш план аля "брехуни".

Та вона лиш позіхнула.

- Я серйозно Лізі ти виглядаєш втомленою. Щось сталось? - він побачив що О'Хара не слухає. - А я шоколад купив молочний...

Елізабет як з сну глибокого прокинулась. Харпер знав її любов до шоколаду, і тільки молочного.

- Ну добре, добре. Не буду більше лінитись.

- Прекрасно. Але я не для планів тебе покликав.

- Справді?

- Справді. - він наблизився до її обличчя.

Запустив свої руки у її волосся, і торкнувся вуст трохи жадібно, але ніжно. Якщо змішується молоко та какао, виходить шоколад. Елізабет і Нік, були як ці інгредієнти. Створені один для одного. Хто є хто? Без сумніву, Лізі - Какао, цьому заслуга її чорному волоссю і очам, те яка вона за характером, тверда і ніжна в одночас. Вона як та троянда красива, без сумніву, але шипи, підпускають до себе лише тих, хто справді заслуговує на це. Харпер, повна протилежність їй. Він - Молоко. Його русе волосся і жовтувата шкіра виказує його. Простодушність і стриманість. Його і квіткою не назвеш. Він скоріше всього в'юн, захищає свою троянду понад усе. Сильний та гнучкий. Так, ці двоє геть не схожі між собою, але ж вони як інь та янь. Хоч і не схожі та все ж створені один для одного.

Відірвавшись від солодкого поцілунку Елізабет як завжди дивилась на нього з любов'ю та ніжністю. Її руки були в нього на грудях і вона чула його серцебиття. Він як завжди обіймав дівчину за талію. Коли вони цілувались він просто закохувався у Елізабет знову, і знову, все сильнішою ставала його любов. Нік був здивований тим яке міцне це кохання. Але довго тут залишатись не можна.

- Ми маємо піти, сонце майже зійшло. - повідомила Лізі.

- Так, звісно.

Вона як завжди поцілувала його в кінчик носа, і вже відійшла на кілька метрів, але обернулась, і кинулась йому в обійми. Це так приємно… Ніби в його руках вогник життя який не мусить погаснути. І він мав зберегти його, будь-якою ціною. Елізабет захотіла втопитись в його обіймах. Він пахнув собою. Цей запах молока і ванілі як щось незвичайне. Принцеса пахнула какао та корицею... Як же приємно вона пахне!  
Сонце майже зійшло.