Глава 4

Елізабет встала коли тільки-но світало. Вона вирішила піти до батьків. Вдягнувшись подивилась на Дарлу, яка мирно похропувала, геть стягнувши ковдру, до низу. Лізі накрила її, і пішла. Пробираючись через таємні ходи міста, про які ніхто і не підозрював, вона дібралась маленького цвинтаря. Підійшовши до двох могилок, вона поклала на мамину - лілею, а на татову - соняшник.

- Вибачте що так мало, - ледь заковтнула вона сльози - це все що я знайшла. Я зроблю для вас усе. Тату, сонях дістати стає все важче, та важче, але я всеодно дістану його, будь-якою ціною. Ти казав не можна себе жаліти, бути сильною. Але ні, я не сильна, пробач мені…  Я люблю тебе… - витерла сльози дівчина і звернулась до іншої могилки.

- Мамо, всі лілеї які я приношу вони такі ж красиві як була ти. Але вони також в'януть. Як зів'яла ти... Я пам'ятаю як говорила що хочеш внуків, та їх, на жаль, не буде. Я так винна перед тобою. Я теж тебе сильно люблю... Ну мені пора… Я не можу знаходитись тут занадто довго.

Але вона побачила серед засохлих соняхів троянди. Хм… вона ніколи не приносила їх батькові. Вона підняла засохлі квіти, червоні, її улюблені. До них була прив'язана записка. Це не їй але вона має право знати. Вона подивилась на сонце. Воно вже встало. Потрібно спішити. Взявши записку вона побігла до прикриття.

Прийшовши вона побачила Дарлу яка сиділа на ліжку і дивилась на неї з докором.

- Де ти була? - запитала подруга трохи сердито. - Якщо Лора дізнається що ти десь ходиш, то тобі… - вона не докінчила. - Ти була на цвинтарі?

- Так. - коротко відповіла Елізабет.

- Похвально. Але не роби так кожного ранку, виникнуть підозри. А що в тебе в руці? - вона вказала на папірець.

- Я незнаю. - і тепер Лізі звернула увагу на те що це від Ніка.

Дівчина розкрила його і сіла на ліжко.
" Доброго дня, містере О'Харо, я б хотів вибачитись за те що збрехав вашій донці. Мені так соромно. Соромно за себе. Я дуже палко її люблю. І водночас вона предмет мого болю. Я її залишив. Але відпустити не зможу. Як це працює? Я картаю себе за те, що так і не зміг зробити її щасливою. Дати їй сім'ю, свою фамілію, і половину життя. Я знаю що все ще кохаю її. Я не можу нічого зробити крім того, як попросити пробачення у вас. Щиро ваш, Нік Харпер. "

Елізабет була в шоці. Та і Дарла також.

Нік сидів усю ніч дивлячись на дивовижний космос, а згодом і схід сонця. Хлопець покинув спроби заснути. Він думав що робити, як йому її вбити якщо він її кохає? Можливо піддатися? Навіщо доля зіграла з ним злий жарт? Він згадав що написав у записці до Елізабет.

" Елізабет, я розлюбив тебе. Вибач, так вийшло…"

Гірше за брехню не може бути нічого. А він збрехав. І йому було страшно від цієї думки. Скоро треба виходити, знову полювати на неї.

Лізі зарядила пістолет. Тепер, вона вже не знала що робити. Щоб втекти від думок, вона побігла де зустрілась з ним востаннє. Нік уже чекав у тіні.

- Ну що Принцесо, вирішила побігати за мною? - сказав хлопець посміхнувшись.

- Ніколи в світі. - надягнула серйозне лице дівчина.

- А шкода… - зробив хижацьку міну Харпер.

- Я ж сказала Приготуйся помирати. - так само спокійно промовила вона. Коли міс О'Хара направила на нього пістолет він сказав.

- Лізі, серйозно, давай поговоримо… - вона вистрілила бік.

- Нам з тобою, нема про що говорити! - злісно викрикнула вона, і показала пожовклий папірець на якому було написано " містерові О'Харі від Ніка Харпера". - Як ти посмів?

- Це не те що ти подумала. - підняв руки трохи догори Нік.

- Правда? - істерично засміялась вона, і зробивши серйозно зле обличчя вистрілила в інший бік.

- Елізабет, заспокойся! - але Нік знав, йому не жити. - Нас можуть почути.

- Так, можуть... Але знаєш що Харпере? Мене це не хвилює! - вистрілила вона втретє.

Вона ще зроду не була такою злою.

- Давай просто поговоримо. - Нік ніби заспокоював лютого дракона. Ну так до єдинорога їй було далеко.

- Тобі що, так важко було просто сказати правду!?- вона вже не стріляла.

Її очі поступово наповнились сльозами. А Нік скориставшись моментом, підійшов до неї, і замкнув у свої обійми.

- Відійди, я тебе ненавиджу, ненавиджу… - вона старалась його відштовхнути, била кулаками в груди.

Нік знав вона бреше, і всеодно її обіймав. Згодом дівчина заспокоїлась, і просто слипувала в плече хлопця.

6 жовтня 2015 р.

Елізабет встала і пішла до вітальні. Нік завжди після сварок спав на дивані. Але побачивши що його не має, пошукала цілий будинок. Тоді вже Лізі перелякалася не на жарт. Вона переодягнулась, і пішла на його улюблене місце. Це було узбережжя яке часто пустувало. Але там стояла тільки троянда на лавочці. Звідкись, дівчина знала, що це їй. Або пожаліла квітку. Потім вона помчала до його друзів, ті лиш розводили руками. Дівчина вже розчарувалась. Йдучи по дорозі почався дощ. Лізі любила коли була злива. Тепла злива. Вона подумала добре і вирішила посидіти на узбережжі. Нікого не було. Елізабет не знала що вона буде робити. Це означає що він її кинув? Він не зміг витримати її. Сльози змішались з дощем. Вона не знала чи плаче. Аж тут побачила знайому тінь.

- Нік! Я тебе шука… - крикнула Лізі, але тінь зникла. - В мене галюцинації.

А за деревом чуть не задихнувся від страху Нік.
Так він спостерігав за нею. Харпер страждав від болю, коли він бачив, як вона відчайдушно його шукає. Лізі пішла додому, Нік за нею, і приперся біля вікна їхньої кімнати. Хлопець побачив, що вона ще не читала записку. Він пожалів що написав її. Елізабет розридалась, і коли пройшло, вона помітила записку і жовту троянду.

- Що…? - червоні очі заспокоїлись а рука потягнулась за запискою.

- " Не читай. Не читай. Не читай... " - думав Нік. 
Дівчина прочитавши поклала записку, спохмурніла.

- Оу... Напевне нам не доля… - сказала вона до фотографії у рамці, і розбила її. Троянду чекала краща доля. Вона поклала її у вазу до червоної, як не як, Лізі любила троянди, і вони не винні. 
В двері подзвонили.