Глава 3

- Привіт, бро. - привітався Джон.

Хлопець був трохи нижчий за Ніка, у нього були гострі обриси лиця, темний відтінок коричневого волосся, сині очі. Нік же був майже протилежністю йому. Русяве волосся, очі чорні як у Елізабет. Високий, та тепер на його чуть смогляво- жовтуватому лиці, красувався шрам.

- Привіт. - відповів Нік. Йому було не до всього цього. - Я… я хочу відпочити.

- Звісно, але встигни до вечері. - підколов його Джон.

- Так, я люблю їсти, Джоне! - гукнув йому посміхнувшись Нік.

Він заліз на дах, де ніхто не міг бачити його. Там було просторо, любив дивитись як на схід так і на захід сонця. Він любив уявляти що Лізі поряд. Кажуть якщо погано, тоді потрібно налаштувати себе на хороші думки. Але що як, Елізабет це і є його хороші думки… Як йому має стати краще? Скільки в нього є думок, які б він хотів сказати їй. Чому вона стала кіллером? Вона могла мати чоловіка, дітей. Чому не забула його. Чому?! Хоча, йому теж важко її забути. Ну так, важко таке забути.

5 червня 2015р.

Був дощовий, літній вечір. Елізабет вибігла на вулицю. Пахло вишнями, дощем і шоколадом. Вона була злою, чесно, Нік не пам'ятав чому.

- Ти куди вибігла, дурненька! - гукнув хлопець.

- Подалі від тебе! - крикнула Лізі, її хвилясте волосся "впало", а туш розмазалась від дощу. Нік взяв її парасольку і підбіг.

- Ось, а то ти простудишся. - турботливо подав 
хлопець парасолю.

Дівчина нахмурилась. Її сукня вже прилипла до тіла. Вона прийняла парасольку.

- А як же ти? - вона забрала мокре пасмо з чола.

- А я почекаю поки ти перестанеш злитися і ми підемо всередину. - ніжно сказав Нік.

Елізабет подивилась на нього великими очима. Він був терпеливим з нею, тому що любив її. Так, вона була як ходяча бомба, яка може зірватись в будь-який момент. Але він вже все вирішив. Він вирішив надягнути каблучку на палець цієї дівчини.

- Нік!!! Ти чуєш мене?! Ти весь мокрий! - хлопець отямився і побачив над собою парасолю і Лізі яка стояла до нього впритул.

- Пішли додому. - винувато сказала Елізабет.

Нік взявши парасольку відкинув її і поцілував дівчину. Поцілунок був на смак як шоколад... А він любив шоколад. Вони промокли наскрізь. Та закоханим було всеодно. В повітрі пахло вишнями, дощем і шоколадом. Відірвавшись від поцілунку, Нік як завжди легко взяв дівчину за талію. І пара пішла в дім, де завжди пахло затишком. Довелось зігрітися. Нік приніс пледи і каву, яку Лізі так любить.

- Пам'ятаєш ти казав що не відпустиш мене? - запитала Елізабет дивившись десь далеко.

- Так, чому питаєш? - здивувався хлопець.

- Ти не брехав? - раптом обернулась дівчина.

Він бачив у її очах страх. Страх обпектись від нерозділеного кохання. Вона сумнівається в тому що Нік її кохає? Він зрозумів, що не брехав, її кулон пропалював шкіру.

- Ніколи в світі, - серйозно відповів юнак. - Пам'ятай, якщо я не поряд з тобою, то це не значить що я тебе відпустив.

25 червня 2019р.

Нік витягнув кулон. Це був Сатурн. Акуратний Сатурн.

- То це не значить що я тебе відпустив… - промовив Нік. Хлопець відчув на плечі руку, обернувшись він побачив Джона.

- Я знаю цей погляд, - сказав Джон. - таким ти був тоді...

4 жовтня 2015р.

- Можеш не повертатись! - крикнула Лізі і Нік закрив двері будинку.

- Вона заспокоїться, і все буде добре, - прошепотів хлопець. - краще піти пройтись і вона заспокоїться.

Нік ішов на безлюдній вулиці якраз заходило сонце. Аж тут він відчув холод на потилиці.

- Спокійно. - хлопець почув знайомий голос. Не може бути…

- Джоне?! - ошелешено спитав він.

- Нік? Нік Харпер? - спитав Джон повернувши його. - Ого не думав що тебе зустріну!

- А чого це ти тримаєш в руці пістолет? Ти хотів мене вбити?! - ще здивованіше подивився на нього Нік.

- Це такий сюрприз, - нервово засміявся давній друг.

- Джоне, я знаю що ти береш. Кажи правду. Невже для тебе наша дружба нічого не значить? - спитав докірливо хлопець.

- Ну добре ти розкусив мене. Але пішли звідси, - подивився в сторони Джон. - За мною.

Вони йшли темними провулками. І дійшли до маленького будиночка. Нік і не підозрював, що таке існує. Джон дав йому папку. Хлопець розгорнув її. Там він побачив справу з поліції. Справу про вбивство… Вбивство Джона! Харпер був відверто в шоці.

- І що це?! Ти себе поховав? - Джон старався не дивитись на друга. - Ти себе поховав щоб вбивати людей, і жити тут!? - він зірвався на крик.

- Тут моя справжня сім'я, буває так, що тобі немає де дітись. І ти хочеш провалитись, - спокійно промовив давній друг. - Пішли в середину.

Зайшовши хлопець представив Ніка усім.

- Ми звісно раді були познайомитись Нік. Але ти залишишся тут. - сказав один із чоловіків.

- Що?! А як же моя дівчина? Як вона без мене? - розгублено гукнув хлопець. - Я нікому не скажу обіцяю!

- Ми віримо тобі. Але не нам це вирішувати. - сумно сказав чоловік. - Ми дамо написати тобі їй листа та не більше. Або ставай одним із нас, або помирай. Така доля юначе.

Нік відчув в очах пелену сліз, а погляд став скляним, і пустим. Харпер написавши листа, поклав його поки Лізі спала, поцілував у макушку і швидко пішов. Вийшовши з дому згадав усі теплі моменти, вибачався в думках, що так і не приміряє на неї білу сукню.

- Елізабет… - вдарив хлопець по важкому бетону кулаком. - За що…?

25 червня 2019р.

- Це не важливо… - дивився таким самим скляним і пустим поглядом у далечінь Нік.

- Але… - почав Джон.

- Я іду потренуюсь. - перебив його грубо Харпер і пішов.

- Вибач що зламав вам двом життя… Вибач… - сумно подивився на друга він.

Нік не жалів себе, піт так і котився з чола.

- Нік не картай себе. Ти віджався тисячу раз і підтягнувся уже п'ятисотий. - підійшов найстарший серед них дядько Джек.

- Зі мною все добре, - запевнив його хлопець.

- Мій тобі наказ, кинь це і йди виспись. - суворо подивився на нього дядько.