.

 У невеличкій темній кімнаті дуже тихо, чути лише, як іде величезний старовинний годинник на стіні. Та навіть його цокання  якесь глухе, нібито хтось забороняє йому іти, і цим хоче зупинити незупинний  плин часу.

Ольга Тимофіївна, господиня цієї непривітної оселі, сидить у кріслі біля вікна, де видніше…

Та ось тишу порушили чиїсь кроки, Ольга Тимофіївна вся стрепенулась, на її обличчі засяяла посмішка. Ще хвилька – і вона зірветься і, як молода, побіжить відчиняти двері, вона навіть привстала. Та хтось випередив її, це сусідка, до якої завітав на свято син. Кроки стихли, і кімнату знову охопила тиша. Та Ольга Тимофіївна вже не помічає цієї тиші: її думки далеко звідси, там, де їй було так безтурботно, так спокійно. Вона знов сіла у крісло, м'язи її тіла послабились – Ольгу Тимофіївну охопили спогади. Вона пригадала своє дитинство, як босоніж бігала по соковитій молодій травичці на подвір’ї, і раптом, її свідомість переключилась на сина, як він бігав по тій самій травичці і вигукував:

— Мамо, мамо, дивись, як тут хороше! Ми житимемо тут завжди?

І її серце знов тьохнуло. Ніби швидким потягом пролетіло  усе її життя і зупинилось на першій трагедії ( смерть чоловіка на війні ), що назавжди похитнула її здоров’я і оселила смуток у її душі. А як ранили серце синові запитання:

— А де батько? Він покинув нас?

— Ні, синочку, він не хотів кидати, просто так склались обставини, він не хотів, — вмовляла вона себе і сина, а поночі ридала над похоронкою. Минала ніч і її знову доводилось брехати:

— Та ні, у мене все гаразд.

А потім в автокатастрофі загинули батьки.

Поки мозок шалено пригадував усі подробиці цих трагедій, обличчя Ольги Тимофіївна поступово ставало блідішим, навіть жовтішим. За декілька хвилин вона навіть постарішала, ніби пережила все це ще раз. Усе її обличчя  вкрилося зморшками, немов печене яблучко. Повіки стали важкими, мов свинець. Бліді уста почали злегка тремтіти, в очах заявилися сльози — Ольга Тимофіївна заридала. Так вона вже давно не ридала. У кімнаті стало ще темніше, тепер навіть годинник не міг побороти темряву і тишу.

Як і тоді, Ольга Тимофіївна зрозуміла, що потрібно боротися і скласти докупи усе своє життя: Лише після загибелі батьків вона зрозуміла, що відчуває себе самотньою. На світі лишилась тільки вона і її маленький Максимко. Тепер він став центром її життя, усе, що вона робила, робила заради нього. Та в очах сина вона бачила лише ненависть до батька, до всього світу. І цю ненависть не можна було нічим побороти: ні розмовою, ні дією. З кожним роком син віддалявся від матері, і з кожним роком все більше і більше білих волосин з'явилося у Ольги Тимофіївни.  Тут не врятувала навіть робота, а час не залікував, не загоїв рани…

Одного разу він просто пішов, і вже двадцять років, як вона його не бачила.

— У чому моя помилка, що я зробила не так? — запитала вона себе крізь сльози,та тиша дала їй відповідь…. тишею.

Вперше за все життя Ольга Тимофіївна відчула себе по-справжньому самотньою, безмежно самотньою, бо це була не звичайна самотність.

Оця самотність кричала, але її крику ніхто не чув. Самотність тяжким каменем здавила груди Ольги Тимофіївни, усе тіло стало важким і затерпло.

Лише зойк:

— Максимко, сину, де ти…— зміг прорвати тишу, що давила на жінку, на матір…

***

То був один із святкових вечорів, а вранці сусідка знайшла Ольгу Тимофіївну мертвою. Вона так і залишилась сидіти у кріслі, тільки очі були розплющені і все вглядалися у двері, ніби когось чекаючи.

Раптом у двері зайшов молодик, глянув на крісло, схилив голову, та лиш запитав у лікаря:

— Від чого вона померла?

— Від самотності, друже, від самотності, — похмуро відказав лікар.

— Не дочекалася, значить не дочекалась.

— Значить не встиг.

— Так. Значить не встиг. Не встиг.

05.03. 2000