Розділ 30 Денис

Лана сіла, випрямивши спину і глибоко зітхнувши. Коли вона заговорила, то голос звучав напрочуд спокійно і твердо.

- Отже, коли ти збираєшся подавати на розлучення?

Запитання, наче куля з рушниці, увірвалося в голову, зрикошетивши від черепа і боляче врізавшись десь у ділянці серця. Подивившись на бліде обличчя Лани, у її світлі ясні очі, в яких знову застиг вираз загнаного кошеняти, я спробував зрозуміти, що ж насправді стоїть за цим питанням.

- Будівництво буде завершено десь за тиждень, - продовжила Лана, і тільки по побілілих кісточках пальців, якими вона стискала підлокітники, я зрозумів, що їй теж не просто говорити все це. - Я хочу, щоб папери щодо розлучення були оформлені до того, як я переїду.

Значить, ось так, так? Розрив, так розрив. З очей геть, із серця геть. Що ж, значить, для неї це справді всього лише ділова угода, не більше того. Чудово, вона домоглася свого - у неї бізнес, який ось-ось почне функціонувати. А з чим залишився я, Денис Підбуртний?

Знову біля розбитого корита? Ах так, я ж переконаний холостяк і скоро, дуже скоро, знайду втрачену свободу. Тільки чому ж так важко на душі? Лана використовувала мене, хоча, здавалося б, мене це не повинно зачіпати, адже я теж використовував її, наполігши-таки на своєму. Адже як би там не було, а честь не постраждала, я отримав від Лани сатисфакцію. Ось тільки результатом цього став тиждень, який Марк, який нічого не підозрював і ні в чому не винен, провів у лікарні. Почуття провини знову сколихнулося в моєму серці. Я кинув погляд на хлопчика і порадів укотре, що все так добре обернулося.

- Я скажу адвокату завтра, - відповів я на запитання Лани, підходячи до столу, щоб внести запис до органайзера, хоча навряд чи в цьому була потреба. Такі речі, як розлучення, зазвичай не забуваються.

- Як думаєш, це багато часу займе?

Я підняв голову, подивився на Лану і вкотре відзначив, який поганий вигляд вона має.

- Розлучення?

Вона кивнула, і її волосся розсипалося по плечах, виводячи мене з рівноваги. Мені хотілося підійти до неї, заритися обличчям у її волосся, цілувати її до знемоги, щоб вона просила, благала мене продовжувати... Але Лана не хотіла цього. Вона хотіла розлучення і свій чортів притулок. І я нічого не можу з цим вдіяти.

- День туди, день назад. Може з місяць максимум. Адвокат казав, це насправді дуже швидко. - я помовчав, насупившись.

- Так, значить, один місяць, - сказала Лана відчужено. - Один місяць, - прошепотіла вона собі під ніс.

Марк підповз до дівчини і простягнув до неї руку, привертаючи увагу неясним вигуком. Лана автоматично взяла хлопчину на руки, посадила на коліно і поцілувала в лобик. У цьому була така материнська природність, що я мимоволі замилувався. Якщо хто й любив малюка як справжня мати, то це саме Лана, а ніяка не Марина Коваленко. Але закон є закон, і з його великою буквою не посперечаєшся.

- Ти як, нормально? - запитав я.

- Усе гаразд, - відповіла вона, сподіваючись. - Коли мій центр відкриється, то в мене на руках буде стільки дітей, що думати про щось іще буде просто ніколи.

- Цього ж ти і хотіла, наскільки я пам'ятаю?

- Так, я мріяла про це не один рік, і ось, поди ж ти, все починає збуватися. - Лана піднялася з дивана, тримаючи Марка на руках, і додала, посміхаючись: - Коли ти прийшов, я якраз збиралася з'їздити в центр, уточнити деякі деталі.

Я мовчки дивився, як вона перетнула кімнату і вийшла за двері, залишивши після себе тонкий аромат парфумів, як нагадування про те, що я втрачаю. Плюхнувшись у крісло, я впустив обличчя в долоні. Скоро, скоро цей кошмар скінчиться. Лана зникне з мого життя. Усе повернеться в колишнє русло, ніяких дитячих іграшок, розкиданих по дому, ніяких памперсів і повзунків. Ніякої жіночої косметики і незнайомих спокусливих запахів. Я маю радіти, стрибати до стелі від щастя. От тільки чомусь не хотілося стрибати й радіти.