24.3

- Хапай хлопчика і біжи до машини, я заберу візок і все інше, - сказав Денис, намагаючись перекричати галас, який почався.

Вітер налетів на Гору, розкидаючи плакати і перевертаючи столи. Люди щодуху бігли тротуарами, намагаючись сховатися від стихії. Сухі ще десять хвилин тому вулиці залило водою.

Я щодуху бігла до машини, а трохи позаду поспішав Ден із візочком, відеокамерою та сумкою, повною призами Марка. Як не намагалася я закрити малюка від дощу, мені навряд чи це вдалося. Усі троє ми миттєво вимокли наскрізь.

Діставшись до машини, ми поспішно зачинили двері та вікна. Кілька секунд усі сиділи, не рухаючись і не розмовляючи. Примовк навіть Марк. Поєднання вогкості від одягу, нашого дихання і тепла, що виходить від тіл, підвищило вологість у машині до межі, через що вікна запітніли, занурюючи нас у похмурий світ дискомфорту. Денис завів двигун.

- Навіть не знаю, що нам зараз допоможе більше: пічка чи кондиціонер, - сказав він, вмикаючи лампочку над головою.

- Мабуть, пічка. Мені треба переодягнути Марка.

Порившись у сумці, я витягла чисту фланелеву сорочку і крихітні джинси, які про всяк випадок прихопила з дому. Переодягнений у сухе малюк скоро задрімав на своєму сидінні.

- Як думаєш, варто почекати кінця грози і продовжити веселощі, чи поїдемо додому? - запитав Ден.

- Вирішуй сам, мені все одно. - за мене говорили ревнощі. Я досі уявляла чоловіка, який танцює в обіймах із блондинкою. - Адже ти веселився, не я.

- Та, власне, танців, я думаю, вже не буде, жоден музикант не стане тримати під дощем апаратуру.

- Що вірно, то вірно. Тоді я б воліла якнайшвидше дістатися до дому. Цей сирий одяг просто зводить мене з розуму.

- Знаєш, Лано, мене твій сирий одяг зводить з розуму набагато більше.

Я підняла на Дениса очі, не розуміючи, про що він говорить, але, простеживши за його поглядом, мало не вискочила з машини. Промокнувши, сукня обтягнула моє тіло так, немов матерії не було зовсім. Я рідко носила ліфчик, і зараз я про це сильно пошкодувала.

- Лано, іди до мене. - Ден явно хотів мене обійняти.

- Іди до своєї блондинки! - Слова злетіли з язика раніше, ніж я встигла подумати.

- Ти ревнуєш!?

- Що за дурниці, звичайно, ні.

- Брехуха! - Ден узяв мене за руку. - Знаєш, там, за столиками, я приревнував тебе до хлопців, тому й поводився так.

- Правда?

- Чиста правда. Я не хочу, щоб хтось, крім мене, торкався до тебе.

Серце завмерло. Але ж ревнощі... це ознака кохання? Невже він... Я боялася навіть думати про слово «кохання», але неможливо заперечувати очевидне. Раз Денис ревнує мене, значить я, щонайменше, не байдужа йому. Я присунулася до нього.

- Я теж ревнувала тебе до цієї фарбованої дівиці.

Денис не став витрачати час на слова, він одразу обійняв мене. За мить наші губи зустрілися, і хвиля ніжної знемоги охлинула обох, розчиняючи все навколо. Сирий одяг лише посилив відчуття близькості. Прагнучи вигнати образ блондинки з думок чоловіка, я вклала в поцілунок усю пристрасть, на яку тільки була здатна. Моя рука проникла під мокру тканину сорочки Дена, притиснулася м'якою долонькою до його гарячих грудей. Він відповів мені тим самим, ледь не порвавши сукню. Я була готова до того, що мало статися. Я хочу цього чоловіка, завжди хотіла його, і навіть якщо пізніше я пошкодую про це, то все одно... хай буде що буде.

Не одразу до моєї свідомості дійшов стукіт. Це хтось наполегливо бив у скло нашої машини.

- Гей, хлопче, віджени машину, а то мені не виїхати, - кричав через запітніле скло якийсь чоловік.

Ми з Деном розсміялися. Пора було вирушати додому. Попереду на нас чекало щастя близькості.

- Поїхали додому, - ніжно сказала я, притулившись до сильного плеча чоловіка.

- А дотерпимо? - з усмішкою запитав він у відповідь.