Глава 6

Оксана таки не помилилася відносно причини дзвінка Ольги. Подруга мала звичний намір почесати язика, нарікаючи на свавільного сина, бездіяльного чоловіка та на вічну мігрень, що «мала намір доконати її, бідолашну, ніби їй і тих безсовісних каверзників (це вона про чоловіка з сина) мало». І тепер, сидячи в кабінеті товаришки із чашкою гарячої кави, Ксеня з уважно-співчутливим виразом обличчя переймалася її душевними переживаннями. Хвилювання Ольги Миколаївни невпинно наростало із наближенням вихідних, коли й мала відбутися доленосна зустріч із можливою майбутньою невісткою. Щось казати всупереч непохитним переконанням професорки було марно, та вона б і не слухала, тому єдине, що залишалося Оксані, як і личить досвідченому практикуючому психологу, мовчки вислухати все, що не давало спокою обуреній жінці:  

- Я у розпачі, - провадила Ольга, артистично жестикулюючи обвішаними золотими перстнями руками, - у мене, крім тебе, жодної підтримки… Як я маю це все пережити? До речі, - раптово спало на думку невгамовній пані, що вона аж підскочила, повернувши засапане обличчя до Ксені, - а ти ж мене можеш несказанно виручити!

- Я? – ледь не поперхнулася гарячим напоєм жінка, - як? Забрати ту Берту до себе?

- Та якби ж! – відмахнулася від жарту подруга, - ви з Владою прийдете до нас у суботу на вечерю також, і ми всі…

- Та годі, Ользю, - м’яко, проте рішуче почала Оксана, - так ти не вирішиш цю проблему, і, якщо бути відвертою, це взагалі навряд чи можна вважати проблемою…

- Добре тобі казати, - знову завелася з пів-оберту професорка, - у тебе он дочка слухняна, поблажлива, золота дитина одним словом, а цей лобуряка навіть і вигляду не робить, що до нас із батьком прислухається!

- Та невже? –вирішила і собі нарікати на своє чадо Ксеня, яку починали доймати безпідставні бідкання колеги, - золота, кажеш, дитина? То це з великого послуху вона задумала у стюардеси податися? Познайомилася пів року тому, на мою нещасну голову, із тим Денисом, що закінчує льотну академію і все – марить небом, як підбита пташка! А той козак статний, чорнобровий, норову веселого, а як у формі його побачиш – то й геть очей не відведеш, ось моя Влада і попала під його чари, хоч і намагається це заперечити, та я добре розумію що до чого! А хіба то професія – по салону напої розносити, нехай і високо над землею? Більш того, якщо вона мені ще через рік-два в якого шеф-кухара закохається, то що, тоді в офіціантки попроситься?

- Ну от бачиш, - багатозначно підняла догори вказівного пальця Ольга Миколаївна, - треба було нам раніше їх звести, то може б ті діти не показилися!

- Хіба ж все передбачиш? – зітхнула Оксана, - вже що має бути, те й буде...

- Не знаю, як ти, та я не збираюся сидіти, приречено склавши руки, - не збиралася відмовлятися від активних дій наступом професорка.

- То що, підеш відкрито всупереч бажанням сина? Так можна остаточно відносини із єдиною дитиною зіпсувати, подумай добре, чи воно того варте, - намагалася остудити норовливу товаришку жінка.

- Так я ж ненав’язливо, тишком-нишком, лише злегка підштовхуватиму, ніби ненароком підказуватиму за нагоди, без застосування силових методів…

- Ну, добре, а я з боку подивлюся, що в тебе вийде, можливо і візьму собі на озброєння якийсь прийомчик у разі успіху, - усміхнулася Ксеня.

- Без проблем, - підморгнула Ольга, - то ми домовилися стосовно суботи? Завітаєте до нас? Посидимо, поспілкуємося? Чи ти вже зі своїм таксистом побачення запланувала?

- Ні, - намагалася придати своєму голосу твердості, - він ще у від’їзді. Просто думали із Владою квартиру до Нового року прикрасити, святкову атмосферу у своє буденне життя впустити… - на ходу придумувала відмовки жінка. Нічого розказувати подрузі не хотіла, інакше та лише б самовдоволено вигукнула «Ну я ж тебе попереджала!», втішаючись  власною прозорливістю щодо Дмитра, а надавати Ользі такого тріумфу бажання у неї не було. Та й що розказувати, коли вона сама ще нічого для себе не вирішила? Ще не час для цього обговорення.

- Тим паче, - гнула своє залізна леді, - приходьте, ну заради мене, Ксенечко, - жалібно протягнула жінка, – ну пообіцяй…

- Гаразд, - вирішила піти на поступки Оксана, - я передам твоє запрошення Владі, проте це ще не означає, що ми точно прийдемо. Спершу пораджуся із дочкою, ок?

- Та добре вже, - драматично зітхнула професорка, хоча по очах видно було, що настрій вона собі суттєво покращила і, не гаючи і хвилини, її шалений мозок вже вибудовував чергові революційні плани.

Вечері Оксана поцікавилася планами доньки на наступні вихідні. Влада нічого особливого не задумала, мовляв, мала намір добряче виспатися і «позалипати» в соцмережах. Проте, і до тітки Ольги сходити не проти, адже вони так рідко вибираються кудись в гості, майже як затворники. А підготувати помешкання до свята можна і сьогодні-завтра, для чого ж відкладати таку приємну роботу - чим раніше, тим краще. І, обійнявши дещо розгублену матір, дівчина подалася до лоджії, де акуратним стосиком були складені чималенькі коробки із новорічним начинням. 

Давно Ксеня так весело не проводити із донькою час. За розвагами вона навіть і не згадувала ті неприємні оказії, що спіткали її останніми днями. Вони жартували, обмотуючи одна одну в яскравий, ледь колючий, срібний дощик, то посипали себе невагомими штучними сніжинками, і не втримавшись, запалили декілька бенгальських вогників, милуючись іскрометними промінчиками, що розсипалися навсібіч від своєї осі.

- А в тебе все добре? – милуючись результатами своєї праці, раптово запитала Влада, коли вони вже відпочивали напівлежачи на дивані, - ти так рідко ділишся своїми новинами…

- Так, справи йдуть чудово, - насторожилася Оксана, - просто і новин значущих у мене не так і багато, а дріб’язком усяким не хочеться твою гарну голівку забивати.

- Але всі ці дрібнички і є нашим життям, - притулилася до жінки донька, - ти ж мене сама вчила, хіба ні?