Глава 5

Цього разу Євгеній навіть до лікарняної їжі поставився значно лояльніше. Хрумтів овочами ніби й справді відчував, як вони несказанно благотворно впливають на його все ще молодий організм, який поступово повертався до норми. І жменю різнокольорових пігулок весело закидав по одній до рота, уявляючи, що це драже M&M's. Більш того, до чергової медичної сестри, яка заглянула до нього у палату, турботливо поцікавившись, чи все в порядку і чи йому нічого не потрібно, був ввічливим і геть не вимогливим:

- Дякую, все добре, - відповів бадьорим тоном, і додав, по-змовницьки стишивши голос, посміхаючись своєю коронною посмішкою, - доброї вам ночі.

Медсестра, вгодована жіночка середніх літ, підозріло оглянула чоловіка, адже добре пам’ятала його нещодавні «Дайте нарешті мені спокій!» та «Знову? Та на мені вже живого місця від ваших ін’єкцій немає!» Однак, завваживши, що пацієнт нарешті у гарному гуморі (лікування почало даватися взнаки чи переборщив із ліками?), розтягнула пухкенькі губи у задоволеній посмішці, і побажала доброї ночі навзаєм.

Євгеній плюхнувся на ліжко, взявши до рук органайзера. Добре, що прихопив із собою, поквапливо скидаючи речі, коли збирався до клініки. Мав намір швидко перелистати списані сторінки, та не втримався, почав переглядати нотатки, зроблені більше року тому. Ось чиїсь номера телефонів, призначені зустрічі, адреси та заплановані справи. Ніби й не його життя… Проте ні, саме його, це зараз він опинився начебто не на своєму місці, мовби зображає чергового персонажа, який опинився у скруті, та настільки майстерно вжився у роль, що злився з ним воєдино.

Що відчував, переглядаючи припорошені часом відголоски минулого зіркового часу? Як вона там, ця кароока психологічка, казала «фіксувати емоції»? Добре, він спробує. Ось записи, які він робив під час зйомок пригодницького фільму… Одного з найулюбленіших із його участю, між іншим. Вони з групою саме дісталися безкраїх південних степів, де на фоні вимореної безжально-палючим літнім сонцем жовто-коричневої трави мали відбуватися основні сцени, адже то був вестерн. Саме тоді заприятелював із декількома відомими акторами, маючи змогу спілкуватися з ними «на рівних», та більш того, вони не просто прийняли його до своєї когорти, а навіть радилися стосовно там якихось дрібниць та сміялися із його жартів! І режисер, чи не вперше, не сердився на його імпровізації перед камерою, мовляв, добре, доріс, можеш і покорчити з себе знаменитість…

«Стоп! То що це, ностальгія? Жаль за невідворотнім? Є трохи, проте, присутнє й інше, - намагався вихопити тонкі ледь вловимі павутинки відчуттів, - радість? Чому ж тут тішитися? Як це чому, а хоча б тому, що ці події взагалі мали місце у твоєму житті, адже могло і взагалі не скластися з тим акторством… Дивина. І коли це ти встиг стати таким оптимістом?»

Перегорнув ще декілька сторінок. О, ні… Та це ж Альбінин номер! Точно він, ті ретельно виведені її довгими пальцями цифри йому, певне, ніколи не стерти з пам’яті. Пригадує, як вона спостерігала за ним на майданчику, хижо примруживши вдало підфарбовані очі (вміла себе подати, тут не заперечиш!), і, ніби роблячи йому неймовірну послугу, записала ту диявольську комбінацію до його записника.

«Альбіна…,» - повільно посмакував ненависне ім’я. Та чи справді ненавидів? Ні, злості чи гніву вже не почував. Проте при згадці про колишню з глибини душі піднімався якийсь неприємний осад, що поступово замулював нутрощі. Як би це описати? Ловив і не міг висловити словами це дивне відчуття... Від напруги піднявся з ліжка і почав кружляти по палаті. Зупинився, втупившись задумливо у темінь, що тьмяно мерехтіла за вікном. А чи не заграється він часом з цими спогадами? Краще вже всістися за ті плани, як і радила терапевт. Прихопив ручку і, сповнений рішучості, сів до столу, розкривши блокнотна на чистій сторінці, одним махом перегорнувши списані аркуші.

«Кар’єра, батьки, дівчина… Настя. То що ж має бути першим? Логічно, що робота! Проте… От тобі й маєш, ожив? Прагнеш живої доброї душі поряд? Чи може молодого пружного тіла? Та годі, просто хочу віддячити, вчинивши по-людськи… А якщо й тіла? То й що? Он як знітився, побачивши вродливу психологічку! Ще трохи, і геть би здичавів, стікаючи слиною при вигляді жіночих принад!» - мучився Євгеній, намагаючись розставити пріоритети.

«Ну, у всякому разі, спроба віднайти її здається найбільш реальною. Тут все просто». Чоловік ще повагався якусь хвилю і, долаючи незрозуміло звідки набігле сум’яття, старанно вивів першого заголовка «Настя», і далі взявся складати алгоритм необхідних дій:

№ 1. Найпростіше – завітати в гості, адже її столична адреса йому добре відома. Якщо її вдома не виявиться, оскільки вона вже поїде підкорювати Європу, тоді

№ 2. Звернутися до сусідів (хтось же мав періодично приглядати за квартирою), вони та мають щось про неї знати.

№ 3. Знайти у соцмережах. Це складніше (якби ж і прізвище знати!), та все таки можливо.

№ 4. Якщо попередні дії не принесуть бажаного результату – відпрацювати її можливі контакти: одногрупники (здається, згадувала Могилянку), батьки тощо.

Євген сидів, задоволено переглядаючи свої нотатки. Стратег, що й казати! Можна і до наступного пункту переходити. О, батьки, ледь не забув про них, от егоїстичне створіння! Сидів, вертячи ручку в руках, і тут його осінило! Що тут думати-гадати та виписувати. Взяв мобільного і впевнено натис на виклик.

- Мамо, - видихнув після декількох гудків, почувши ніжне «слухаю, сину», - як у вас справи? Як батько? Чи полагодив нарешті авто? Можливо, потрібні кошти, то …

- Та що ти! – перебила втішена дзвінком і турботливим голосом сина мати, - нічого нам не потрібно, ти краще розкажи, як у тебе справи? – поцікавилася, обережно зачіпаючи дратівливу тему.

- Все добре, вже цілих десять днів як лікуюся, - відзвітував гордо, ніби полководець про перемогу над численним ворогом, - спершу було важко, та зараз краще. Персонал чуйний, ліки допомагають… Все буде добре, мамо, - відказав схвильовано, чуючи віддалене мамине схлипування, - передавай тату привіт. Навідаюся до вас на пару днів, як випишуть. Може, й майнемо куди. В Єгипет чи Туреччину, куди вам більше закортить.