Глава 2

Оксана намагалася заспокоїтися, повільно вдихаючи і видихаючи насичене крижаною свіжістю вранішнє повітря. Та суперечливі емоції не збавляли своїх обертів, наздоганяючи і хаотично замінюючи одна одну, і заважали зосередитися на дихальній практиці. «Та до біса! - відмахнулася вона від марних спроб, - проблему не вирішиш кількістю втиснутого в легені кисню, але ж і на гарячу голову нічого розумного теж не вигадаєш! І чого це дівчисько таке вперте і недалекоглядне?»

Жінка відкинулася на спинку сидіння авто, заціпеніло обхопивши кермо руками. Правильні, все ще красиві риси обличчя, вигідно відтінені неслухняними пасмами темно-рудого волосся, та виразні мигдалеподібні, хоч і сповнені роздратування та відчаю очі, безумовно привертали до себе увагу. Та сама Ксеня нікого і нічого не помічала навкруги, аналізуючи нещодавню розмову, чи швидше, сварку з донькою. Хіба ж вона не бажає їй кращого? То чому Влада так наполегливо їй суперечить і стоїть на своєму?

- Це моє життя! – миготіло заплакане обличчя доньки перед жінчиними очима, - дозволь мені самій вирішувати, як чинити! Хіба в свій час батьки робили вибір за тебе?

- Залиш в спокої моїх батьків, шо могли в свій час прості сільські люди?! Я прошу тебе лише добре подумати і не нехтувати таким шансом, що випадає раз у житті! Хороша освіта забезпечить тебе пристойними, а головне постійними засобами для існування! – намагалася вона переконати бунтарку. 

- Так, саме існуванням, проте я не хочу існувати, безрадісно скніти на остогидлій за декілька років роботі, позбавлена елементарних людських радощів та затиснута в лещата власних незрозумілих комплексів, я хочу жити справжнім яскравим життям, тому дай мені нарешті можливість відчути себе по-справжньому дорослою і незалежною! – пішла зазвичай спокійна Влада в атаку на материні логічні аргументи.  

- Це лише у фільмах стюардеси здаються вічно всім задоволеними! – Оксана здавалося ось-ось втратить рівновагу, - а насправді скільки реальних загроз постає перед ними практично щодня! Терористи, відмова двигуна, турбулентність, погана видимість, і безліч інших небезпек!

- Мамо! Ти себе зі сторони чуєш? Які у нас в Києві терористи? – округлила очі донька.

- І мова зараз йде про один із найважливіших виборів у твоєму житті, - провадила своє Оксана, ігноруючи останню доньчину фразу, – і саме зараз ми, добре, ти, маєш вирішити, яким воно буде! Я лише хочу, щоб ти поглянула на ситуацію під різними кутами та краще її оцінила… Пропоную припинити цю розмову, спробувати заспокоїтися, і уявити себе на місці одна одної, щоб …

- Та залиш ти ці свої психологічні штучки! – запротестувала вже дещо спокійніше дівчина, - так, тут ти права, сваритися не варто, але й намагатися мене переконати вступати до вузу, нехай і найпрестижнішого в країні, також марна справа. Юриспруденція не моє, зрозумій нарешті.

- Але ж ти ще навіть і не спробувала, як ти можеш знати, що це тобі не сподобається?

- Тому що я точно знаю, що саме мені до серця, дозволь самій обирати, врешті решт, я маю на це повне право.

Звісно, хіба Оксана хоч на хвилину про це забувала? Покійний батько Влади заздалегідь подумав про майбутнє доньки, відкривши депозит на її ім’я, відсотки з якого отримати має право лише Влада і то по досягненню повноліття. І як їм сутужно не бувало, коли вони опинилися без його підтримки, ті кошти по замовчуванню залишалися недосяжним скарбом, хоча й тішили своєю, нехай і віддаленою, та все ж присутністю.

І от, завжди така відповідальна і старанна, її дитина стала іншою, не те, щоб несерйозною чи легковажною, просто зовсім іншою. Як же всі ті книги та фільми, які вони разом читали, дивилися, обговорювали? Куди поділися всі їхні зразкові герої для наслідування, наділені чеснотами та цінностями, які вона, як мати, сумлінно прищеплювала їй ще з дошкільного віку, коли в них ще була майже повноцінна сім’я? Коли сталися ці доленосні зміни і чому вона, будучи постійно поряд, і не лише у фізичному сенсі, цього не помічала? Чи, можливо, просто не бажала бачити ті зміни, знаючи, що вони обов’язково вплинуть на усталений хід їхнього існування. Ну от, знову це гидке слово. То невже донька має рацію, і вона лише вважає себе правою в цій ситуації, а насправді її міркування досить банальні і навіть дещо застарілі?

Жінка поволі підняла погляд, бездумно оглядаючи заціпенілий зимовий краєвид через лобове скло. Маленькі крихкі сніжинки неквапливо танцювали свій, тільки їм відомий, ритуальний танок, повертаючи то ліворуч, то вниз, то знову невідомо чому вгору. І лише натішившись своїм нелогічним та до щему ніжним вальсом, вони втомлено осідали додолу: на скутий морозом асфальт, принишклі голі дерева, сірі непривітні багатоповерхівки і на покинуті людьми самотні автівки.

У неї було ще трохи часу, тому Ксеня не поспішала заводити двигун, милуючись первозданною ідеальною білизною, що неспішно огортала зациклене  на проблемах та страхах місто. Їй таки доведеться поступитися доньці, адже вона в глибині душі давно знала, що наполягати на своєму марно, але чомусь вперто продовжувала. Невже так вона хотіла вберегти Владу від майбутніх труднощів і можливих фінансових проблем? Наївно з її боку, і вона це чітко розуміє – то що тоді ще? Невже вона хоче власні амбіції реалізувати на єдиній дочці? Те, чого сама не змогла досягти чи, радше, досягала так довго і важко, поділившись досвідом і знаннями, допомогти дівчині отримати порівняно легко і безболісно? Хому б ні, вона бажає їй легшої участі, ніж у свій час випала їй. То чи варто себе за це картати? Що поганого в тому, що вона прагне по можливості полегшити Владі життя, бажаючи, щоб донька не залежала ні від неї, ні від майбутнього чоловіка, адже це однаково принизливо. Проте… кому це дійсно потрібно – її дівчинці чи самій Оксані?

«Якби хто зараз підслухав мої митарства, засумнівався б у моїй професійності, - небезрадісно посміхнулася власним думкам, - і чого винити дитину, коли сама ж така вперта була і є? Хіба дозволяла коли кому приймати рішення за себе? Чи коли в 15 років вирішила втекти геть з одноманітності сільського життя і вступила в перше ліпше училище, лишень би зачепитися у столиці? Чи коли працювала в забігайлівках, заощаджуючи на всьому, тільки би вступити на бажаний психологічний факультет (хоча мріяла про психіатричний, та на той час це здавалося неможливим). Але ти не здалася (вперта, еге ж), і вже за декілька років, будучи дипломованим психологом, брала штурмом таку омріяну психотерапію, яка гіпнотично вабила тебе, як чорна діра безцільно блукаючі галактики. І не дивно, хіба може бути щось достойніше і величніше, ніж лікувати поломані душі і наново настроювати рвані душевні струни? Чи не магічні знання можуть поставити людину на ноги без наркозу і скальпеля?»