Розділ VІІІ
За останні кілька днів автовідповідач у квартирі Євгена записав вже понад десять повідомлень від Жанни з пробаченнями та вмовляннями прийти.
Прослухавши останнє, він набрав батьківський номер. Трубку взяла мати:
- Синку, це ти? Ну, що в тебе там нового?
- Мамо, я їду до Харкова, - прямо і ясно відповів син. – Наш банк нещодавно відкрив там свій філіал і їм потрібен хороший спеціаліст. Ні, не запитуй мене ні про що.
- Але ж...
- Мамо, ніяких “але ж”. У мене на те є власні причини. До речі, зарплату обіцяють за переведення підвищити.
- Женя, а мешкати там де будеш? – мати прагнула втримати сина від такого необдуманого кроку.
- Поживу у Володі. А там воно видно буде. Ну добре, батькові привіт. Маю бігти по квиток. Пока.
Женя сів на канапу, зняв окуляри і, відкинувшись назад, обхопив голову руками. Він же чудово знав, що міг просто відмовитись від переведення – скільки у банку працює кращих за нього – та обставини самі його штовхнули на цей нелегкий крок. І за що тільки його так Бог карає? За що ці страшні муки? Адже з Жанною було все так добре, і не перший раз. А тут тобі на, привиділось знов миле личко Анастасії і її оченята-іскорки, такі ж сірі як і в Жанни, тільки ось із ніжним сріблястим відливом, що мінявся в залежності від емоційного стану їхньої володарки. Через це кохане видіння все і зіпсувалось. Бо йому здалося, що поруч з ним Анастасія, що саме її він так жадібно і ненаситно цілував. Але все насправді було не так. Звичайно, зрозумів він це щойно Жанна тої злощасної ночі залишила його сам-на-сам. Який же дурень! Якби не ця неймовірна схожість у зовнішності, то Женя ніколи б не подумав на Жанну, що то Настя. Його прямо заклинило на цій пишнокосій дівчині: всі думки линуть тільки до неї. Нічого, поїде у інше місто, забуде і Жанну, а разом з нею і Анастасію, і тепер дружитиме тільки з зеленоокими чорнявками. Та того страшного болю, що причинила йому Настя своєю зрадою і дикої пустоти у душі йому не вдасться позбутися ніколи. Це він знав напевне.
“Цікаво, а як там поживає Анастасія, що робить, де навчається? – запитало раптом серце. – Чи може вже вийшла заміж за того свого Юру і тепер повсюди чується приємний дитячий сміх, такий же лагідний як і її? Можливо інколи вона згадує і про тебе, Євгене?”
“Сліпець! Безумний, засліплений коханням бовдур! З якого це дива їй про тебе турбуватись, – враз став сперечатись розум. – Вона вже й забула давним-давно про твоє нещасне існування. Безперечно, ти для неї був так, просто розвага. І запам’ятай, переможець ніколи не думає про скореного ворога як про свого друга чи брата. Тож чого це Настя має про когось там думати?”
“Та тому, що я, я про неї думаю! Невже Анастасія не розуміє, що без неї я не можу жити?” – кричало все його “я”.
Ніби підкорюючись чийомусь мимовільному наказу, Женя підвівся, підійшов до шафи зі своїми особистими речами і відкрив дверцята. Зануривши руку далеко на верхню полицю, він дістав маленьку гарненьку коробочку, ззовні схожу на музичну скриньку. Женя вже й забув, коли відкривав її востаннє. Зараз він сів на ту ж канапу, що й раніше. Руками, що тремтіли від надмірного хвилювання, він відкрив тугу кришечку коробочки. На дні лежала перегнута в кілька разів ажурна біла носова хустинка з вигадливо вишитими ініціалами. Це була саме та хустинка, яку так необачно загубила Настя в день їхньої другої зустрічі в місті. На диво, у ній ще тримався слабенький аромат Настиних парфумів.
Натиснувши на автовідповідачі кнопку знищення, Євген заплющив очі і міцно притис носовичка до своїх грудей.
* * *
Довго готувалась Анастасія до відвертої розмови з подругою. Не один раз вона тренувалась перед маленьким люстерком, що стояло на столі у кімнаті гуртожитку, розмовляючи сама з собою. Здавалося, що все було обдумано і відпрацьовано як найкраще, та все ж Настю брали сумніви з приводу того, що їй так же гладко і просто буде говорити з Дашею як зі своїм кумедним відображенням у люстерку. Чому кумедним? Бо гримаснічала вона по-страшному, але переконливо, ніби досвідчений комік-мім, а також тому, що ця її ідіотська затія нічого не варта, адже вона немає права лізти у чуже життя і порпатися у ньому, наче у брудній білизні. Все це було правильно, але Настя від самої природи була такою добросердечною людиною, що не могла, заплющивши очі, дивитись на страждання ближнього. А особливо, коли цей ближній – твоя родичка і подруга. Тоді дівчина йшла на все, аби хоч якимось чином їй допомогти, водночас знаючи, що подруга може розгніватись на неї через занадто помітну опіку над нею. І це слушно, бо не кожен полюбляє, щоб інші втручалися у його власні справи.
Проте, Настя нічого не могла вдіяти з інстинктивним прагненням допомогти, коли у Даші траплялись якісь негаразди, але, як-то кажуть, без задніх думок. Саме цим – без підкупною вірністю і по-справжньому дружньою безкорисливістю - вона і відрізнялась від інших Дашиних подруг, які говорять тобі тільки те, що хочеш чути ти, а потім ще й обсудять з посторонніми тебе з ніг до голови.
Дашка, знаючи про таку хорошу рису Настиного характеру, як стовідсоткова відданість ідеалам дружби, не гнівалась, чи то намагалась не гніватись на неї, коли та, часом, пхала свого носа у справи, які і близько її не стосувались. Хоч і не любила Даша про це говорити, гадаючи, що не схильна до такої імпульсивності і сентиментальності, та її поведінка була абсолютно ідентична, коли у Насті виникали якісь певні проблеми. Ось так і виручали вони одна одну; перша не боялась відкрито сказати про допомогу, а друга приховувала навіть від себе той факт, що завжди готова підставити своє плече подрузі. Адже Даша любила свої проблеми розв’язувати сама, а не нав’язувати їх дорогим людям.
#10616 в Любовні романи
#4155 в Сучасний любовний роман
#2342 в Детектив/Трилер
#949 в Детектив
перше кохання та драма, розлучниця та дружба, жінка та вбивство у місті
Відредаговано: 28.06.2020