самотні ліхтарі
колись я зважуся...
колись я зважуся і напишу тобі листа
про все на світі, але ні про що конкретно
мабуть, про нас, бо окрім нас все інше -
похідне і другорядне
про нас, котрих ніколи не здійснилося
про спогади
про мокрий сніг в волоссі,
і про моє "я заперечую, я проти" -
"яке звання?" - "відсутнє, командире"
і про твоє "чекай, я проведу",
коли до попрощатись залишалась пара кроків
про дотик, запах, ніжність, знову дотик,
коли зимовим зимним вечором не випускав руки,
й здавалося, то найприродніше у світі..
про той вогонь, що часом в погляді палахкотів
чи було правильно йому не дати розгорітись?
і не сказати вголос - не почути? - головного?
чи було правильно примусити себе піти - втекти, -
щоб не відчути, як воно: відчути все - з тобою?
не перейти межі - щоби нічого не зіпсути
й зіпсути все, межі не перетнувши
якби я вміла, певно, я писала би вірші
в них можна розчинити біль,
нікому не завдавши болю
проте - як є,
тому лише скупе "мені тебе бракує"
крізь роки
23.06.2019
Відредаговано: 14.01.2025
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
