Розділ 12 Зелений змій

Розділ 13  «Зелений змій»

Добротний будинок під бляхою, покритою сірою фарою, велично стояв посеред вулиці. З іншої сторони дороги були людські городи, засаджені картоплею. Не поспішаючи, мимо проходили люди, швиденько проїздили машини, поспішаючи по справах. Зі сторони будинку висаджені два роки назад вишні підіймали свої гілки аж до проводів електролінії.

Будинок був розділений на два двори. З обох боків виднілися металеві ворота, за якими відчувалося життя. Біля забору, на лавочці, сиділи жінки-сусідки, які жваво обговорювали події минулої неділі.  Вони, як оті сороки, весело щось розказували, намагаючись не звертати уваги на гам і сердиту перепалку між іще молодими чоловіком і жінкою, які жили в одній із половині будинку.  Ті ж в свою чергу не вгавали і було видно, що їх «дискусія» затягнеться надовго.

• А…то чого це ти мені вказуєш, як мені жити, з ким дружити… - чувся чоловічий голос. – Ну, посиділи трохи… випили по чарочці… Що тут такого, що ти оце розкричалася?
• По чарочці? – відізвалася жінка, - ти кажеш по чарочці? Та, ти подивись на себе, чудо горохове! Ти ж язик ледве ворочаєш… Оце так по-чарочці… Оце так посиділи із друзяками-алкашами!
• Ну… трохи посиділи… Випили, як годиться… - чоловічий бас вперто намагався пояснити свою позицію, - я шо по-твоєму , не чоловік? Зараза ти, ось що! Чого ти мене пиляєш по-живому?
• Випили трохи…- передражнила жінка, - то, скільки ж ото треба випити «трохи», щоб так набратися? Ти тільки подивись на себе, чудо горохове! Ти що мені обіцяв, коли розписувалися, га? – Зараза така… А тепер кожен день у тебе по-чарочці? – Так?  Шо б тебе тріпало об піч… А я повірила, приперлася … От дура!
• Замовкни, тобі кажу! На вулиці люди сидять – виправдовувся чоловік, - хочеш, щоб ото всі знали, яка ти відьма?
• Оце… буду я тут, в своїй хаті, рота собі закривати! Не на ту напав, алкаш недобитий.

  За вікном, на лавочці, прислухалися.

  Замовкли.

  Та з хати голоси не вгавалися. Раптом почувся грюкіт і щось важко впало…

• А, а, а… - то ти так, алкоголік нещасний. Да, щоб ти провалився скрізь землю! Щоб ти згорів від своєї горілки! Щоб мої очі тебе не бачили…

    Голос жінки розгорівся з небувалою силою. На вулиці всі уважно прислухалися.

• Зараз буде бити…- тихо вирішила Дуся. – От п’янчуга… ото все горілка, отой змій Горинич…
• Може, підемо вже звідси, - запропонувала сусідка справа, - воно ото нам потрібно. У нас дома такого добра хватає.. Пішли вже.

Всі піднялися і повільно попленталися по домівках. Час від часу оглядалися, а із розкритого вікна все було чути сердитий голос жінки і голос вже зовсім п’яного чоловіка.  Він, Віктор, був хорошим хлопцем, коли був тверезий. Роботяга – «золоті руки». Все, за що він не брався, - все виходило у нього. За професією він був водій. Ото, як тільки повернувся після армії додому – зразу пішов крутити баранку на ЗІЛ на ремзавод. Не один раз він їздив у відрядження – ніколи в рота не брав ані каплі спритного. За це його і цінували на роботі. Але… коли вже дома… Отоді збиралася компанія і… чарка за чаркою аж поки язик не переставав ворочатись в роті.

Ну, кому це сподобається? Якій жінці потрібний такий чоловік? Але, ж … потрібно якось жити, боротися. Втім, то вже не було життя. Воно, оте життя, потихеньку котилося вниз. Кожен раз, коли розгоралася така драчка, вся вулиця стояла на вухах.

А дитина… Нещасна дитина, хлопчик років п’яти, закриваючи вуха забивався в куток і сидів, намагаючись не слухати оті жорстокі слова.

Віктор не був його рідним батьком. Зразу після оформлення уже другого браку, Віктор усиновив малого, намагаючись стати йому батьком. Він брав його з собою в машину і всіма силами намагався зародити в нього любов до техніки. Чомусь йому хотілося, щоб малий , якого він щиро вважав своїм сином, став, як і він, водієм. Віктор вважав, що професія водія – то саме те, що потрібно для чоловіка.

Да, що там говорити – він сам був гордий за свою професію. Це саме оцією машиною він кожен день привозив матеріали: ліс, метал, цемент – все, що попадалося під руку. Все додому. Все для будинку, якого він так із любов’ю будував із минулою дружиною. Це тоді вони разом робили саманні блоки, тягали балки, робили дах, грубки – все, що було потрібно.  Вся вулиця допомагала молодій сім’ї – такий вже тоді був звичай допомагати, святкувати, ховати всі разом, всім гуртом… Не було тоді телевізорів, не було газу, не було мобільних телефонів, але були сусіди і , звичайно, сім’ї, в яких було всяке.

Але у Віктора зразу все склалося не так, як було потрібно. Одного разу, коли він повернувся із далекого відрядження додому, його дружина… Одним словом, - зрадила вона йому із чоловіком .

Ох, як це збісило його душу! От тоді він вирішив – не потрібна йому така дружина. Ні, не потрібна.  

А вже через місяць вони розвелися. Дочку забрала дружина і поїхала до родичів в Крим, а Віктор залишився сам. 

«От зараза, - крутилося в голові чоловіка, який одиноко сидів білі грубки, в якій яскраво горіло полум’я, - ну, нічого… життя продовжується».

Тоді в нього іще були сили, була віра – все можна змінити. Він іще був молодий – йому ледве виповнилося тридцять років – все іще буде добре.