Розділ 10. Покинутий

Розділ 28  Покинутий

Великий шлях розкинувся між хуторами Слобожанщини. Асфальтована дорога то підіймалася, то опускалася, прориваючись між байраками. З обох боків виднілися невеликі охайні будиночки хуторів, а пожовклі березки тихо шелестіли осіннім листям, яке повільно одне за одним падало на холодну землю.

Наступала осінь.

Ця пора року найбільше подобалася чоловікові пенсійного віку, який копирсався на подвір’ї. Він був середнього росту, худощавий, підтягнутий – було видно, що цей чоловік не сидить дома без діла.

За ним виднілася велика цегляна споруда, що колись слугувала школою для оцього хутора. Колись великі класи і подвір’я було наповнено дітлахами, їх веселим щебетом, а тепер… - тепер тут окрім оцього чоловіка нікого не було. Великі вікна були забиті фанерними листами, доріжки заросли бур’яном, стіни облупилися. Здавалося, що оцей будинок, оця колишня школа, помирає… повільно і безповоротно. Ніхто не хотів їй дати друге життя. А навіщо? – Дітей в окрузі лишилося стільки, що можна було на пальцях порахувати. А колись… - колись життя буяло дитячими обличчями, їх заливистим сміхом, а час від часу лунав дзвіночок, який зазивав їх на уроки.

Халімонів хутір , що розкинувся в балці на протилежному боці дороги, що колись в минулому столітті був заснований одним із козаків Слобожанщини, здавалось вимер. Десь зрідка одиноко чувся лінивий гавкіт собаки, на зарослих вулицях паслися дві одинокі кози, а десь там, в невеликому похиленому будиночку, господарювала жінка. Вона весь час підіймала голову і дивилася на дорогу, по якій з гуркотом їхали танки, автомобілі, наповнені солдатами.

То був час  тривоги, час переживань, час боротьби або просто- час виживання.   Колись квітучі поля тепер були покинуті, а села, хутора… ті зовсім втратили свої колись традиції. Тепер не лунають, як колись по вечорах, пісні, не ходять вечорниці, не крутять кіно, не їздять в храм – тепер все по-іншому.

От і чоловік біля колишньої школи, не поспішаючи, діловито копирсався на своєму подвір’ї. Він нікуди не поспішав. Да, і поспішати було уже не потрібно. Чоловік спокійно рубав дрова і складав їх на тачку, яка стояла рядом. Потім – відкривав великі вхідні двері і тягнув оту навантажену тачку всередину.

Що ж то за чоловік? Що такого сталося , що він залишився один, як перст.

          Його школа, як він її називав «вілла» стояла зовсім рядом від дороги, на розвилці провулку, який тягнувся вглиб Безкровного хутора аж до глибокої балки, на дні якої виблискувало озеро. По обидва  схили берегів росли невеликі берізки, між якими колоніями росли гриби і ягоди. Спокійне плесо на озері час від часу порушували великі коропи, які вискакували із води, намагаючись розгледіти – що там на білому світи робиться.

Арсен, так звали отого чоловіка в школі, підняв голову, оглянувся і потягнув свою тачку знову назад, на подвір’я.

Фактично оця стара школа – то тепер була для нього майстернею. Тут він іще з раніше, коли був молодшим, обладнав свою майстерню – самостійно зробив станки, обладнав приміщення, найняв робітників і… - робота закипіла. Творча натура чоловіка, його «золоті руки», його щира душа і відкрите серце  творили прекрасні меблі із дерева. Він точив фігурні шафи, ліжка, сходинки і ще багато-чого прекрасного, лакованого і красивого.

Безперервно тягнулися до нього замовники – робота кипіла. Здавалося, ну що  ще потрібно було для людини, яка знайшла своє місце в цьому хаосі. Арсен був майстер на всі руки – малював маслом картини, робив фігурні меблі, робив мозаїку, міг збудувати будинок, тягнувся до автомобілів, добре розбирався в техніці і це далеко не все на що був здатний отой Арсен.

Втім, його  житло, яке одночасно слугувало і майстернею, було в занедбаному стані – кругом валялися дошки, стружка, тирса. На стінах висіла проводка, а одинока лампочка тускло світилася під потрісканим дахом.

В одній із кімнат Арсен обладнав собі житло, якось прилаштувався – так от і протікало життя цього чоловіка.

Треба сказати – Арсен був іще одним із найкращих мисливців в окрузі. Рідко коли він повертався із лісу без дичини. Ось уже який рік він, Арсен, сам жив в оцій школі, а точніше – «віллі». Його життя протікало, а він все чогось чекав, надіявся, вірив…

Дивись і шістдесят років позаду.

Що трапилося? Чому він сам, яку Бобиль серед поля?

Історія давна, але… про неї слід розказати.

Тоді був час, коли іще був живий батько, сім’я, яка складалася із трьох синів батька і матері, жила дружно і щасливо. Разом працювали, разом відпочивали біля озера. Брати, як оті легені, радували батька.

«Не даремно я прожив своє життя –  думав батько. – Бач, яких синів я викохав. Які вони добрі, розумні, як вони гуртуються, допомагають один одному – значить, все буде добре в майбутньому. Міцна родина…»

Але, батько помер… Помер несподівано, як це буває. Помер і залишив великий будинок, господарство, автомобіль і все майно. Важко переживав втрату батька Найстарший син Арсен. Це його батько навчив ходити на полювання, майструвати, писати картини. Саме з цього моменту і почало «валитися» життя родини. Мати, проста маленька жіночка, не могла тримати синів, як колись це робив батько. Найбільше вона любила найменшого сина і тому , не задумуючись, не порадившись швидко переписала і будинок і машину на молодшенького сина, який тільки  недавно одружився.