Розділ 7 Надія

• Ой, дівчата! Бабська доля – терпіти. Чоловіки пішли зараз якісь браковані. Вони звикли жити без проблем – випити, полялякати, а потім припертися додому, ледве тримаючись на ногах. Ну, скажіть мені – навіщо нам отакі чоловіки?
• О, ні… Не скажи, - заперечила Ганна, - є різні. Є ще навіть гірші… Якась невідома хвороба напала на наших чоловіків. Всі проблеми тепер лягають на нас, жінок. Ми більш витриваліші, менш вимогливі – на нас, фактично, тримаються сімї. Виходить, чоловіки потрібні тільки для одного – зробити дитину і все… І то зараз можна і цю проблему вирішити без чоловіків. Скоро вони нам, бабоньки, зовсім не потрібні будуть…Я вірно говорю?
• Правильно…правильно… Я от шо вам скажу – потрібно чоловіків виховувати. Отоді вони будуть такі, як нам потрібно. От, наприклад, я терпіла, терпіла, а потім послала свого на три чорти і тепер сама живу. А чого – нормально. Не потрібно його, бовдура, обслуговувати, обстірувати, готовити і розважати. Ну, скажіть, яка з них користь? Раніше, коли були молоді, все було не так – тоді він квіти дарив, гроші заробляв і всі до копійки приносив додому. А зараз – ви тільки подивіться на них… Пропоную – об’явити бойкот чоловікам.. Згодні?
• Стоп, стоп, Надя… ну, не потрібно ж так кардинально. Все-таки, як не кажи, а оті мужики нам потрібні. Я б не відмовилася зараз мати хоча б якогось чоловіка. – Марічка якось загадково подивилася на подруг. – Може, вам і не потрібно, а мені б не завадило, але…
• Ну,ну… розказуй, яке там твоє «але»…- зачепилася за слова Марічки збуджена Ганна. – Ми шото не знаємо? А ну колись, подруга…
• Я от іноді лежу на холодному ліжку і думаю – ну і чого оце я добилася, коли вигнала чоловіка? – продовжила Марічка. – Залишилася одна… Навіть полаятись ні з ким… А він довго не думав – пішов до отої, зарази… Я давно вже помітила як Катька зиркала на мого.. А він… розпустив вуха, аж слюна потекла. А Катька – як вона його зазивала додому – я то все бачила… Вона думала, що я не помічаю, а я все бачила… От тепер у неї все впорядку, а я одна… Аж обідно…
• Слухайте, дівчата, - почала Надія, - я два рази пробувала зробити сім’ю. Не вийшло…То, шо тепер – повіситися, чи що? Я так думаю – пішли вони всі до біса. Якщо мені потрібно чоловіка – я найду.. повірте мені. А так – я все життя прожила сама – що хочу, то і роблю. На роботі – я начальник, мене всі слухають, дома – спокій і тиша, будь вона неладна…

  Несподівано Надія розплакалась і сльози, як горох потекли із її очей.

• Ну, хіба ж я не хотіла жити, як всі нормальні люди – в повній сімї, з чоловіком і дітьми? – Хотіла… Але де ти візьмеш такого чоловіка, щоб не пив, не курив, інших баб не любив і гроші додому приносив? – Я не знаю… Мені такі не зустрічалися..
• Надюха, - Марія встала із-за столу, - І чого це ти розрюмсалась? Хіба, ти думаєш, що нам цього не хочеться? – Хочеться…іще і як хочеться… Та тільки все життя потрібно самій і гроші заробляти, і дітей виховувати. Не знаю, дівчата, я все життя прожила сама, а тепер шо – знову запрягатися на старості?
• Чого зразу «запрягатися»? – не погодилася Марічка. – Може, і ми в чомусь неправі?
• Ого! Куди тебе подруга занесло? А ну, розкажи – що ми робимо не так?  Тобі шо – погано одній жити? У тебе є діти… Правда, у них уже свої сімї, але ж діти-є діти – є заради кого жити… Шо- не так, чи що?
• Не так. – заперечила Марічка. – Я от знаю, що мій характер не мед… Я думаю, що «перегинала палку» з чоловіком. Як казала мені мати – «зашугала чоловіка». Якщо подумати, то так воно і було – я захопилася його вихованням… Ну шо – діти уже «вилетіли» - когось потрібно було виховувати…
• Так ти, значить, на своєму тренувалася? – вколола Ганна
• Ой, хто б ото мичав? Забула, як ти витурила свого Василя? – не погодилася Марічка, - Шо, поганий у тебе був Василь – заробляв добре, тихий, покладистий, все додому, добрий батько… Ну, шо тобі було потрібно, га?
• Знаєш, - аж підскочила Ганна, - легко зі сторони розсуждать… Побачила б я – як ти б на моєму місці зробила? Була прийде вранці втомлений із роботи і ляже спати до вечора… А я – шо мені робити? Я теж жива людина, а не машина для сексу? – Одним словом, коли залишилися удвох, навіть говорити не було про що. Одне залишалося – діти. Ото заради них я і терпіла…
• Дотерпілася? – вставила в розмову Надія. – Ні, подруги, жити потрібно не дітьми – жити потрібно своїм життям. А ми якісь дурні – діти нам понад усе…Вони уже дорослі і у них самих є діти – навіщо нам туди лізти. Ми живемо доти, доки удвох із чоловіком, який би він не був. За життя ми всі змінюємося – потрібно терпіти.. А як же… Не весь же час пісні співати? Іноді потрібно і зуби стиснути, на своє горло наступити. В молодості булу любов, а зараз повага і взаємо турбота – так влаштовані люди. Шо- не так, чи що?
• О, о, о… як ти заговорила… А чого ж ти тоді сама кукуєш, га? Чого твоя філософія тобі не допомогла? Бач яка розумна стала! – Ганна вже не могла стримуватися. – Терпіти потрібно… А я більше не хочу терпіти… Закінчилося має терпіння – я краще сама поживу. У мене є робота, бізнес, будинок, квартира, гроші ,накінець – куди захочу поїхати – будь ласка. Іноді діти приїздять.. Одне, конечно, погано – то це бути завжди самій – ні з ким навіть полаятися… Оце погано, а так… - жити можна…
• Ну, от і живи… Може, на старості тобі хтось таблетку принесе без чоловіка… Сумніваюсь… Кому ми потрібні будемо на старості – дітям? – То, у них свої проблеми. Ну, то як – влаштовує вас така перспектива?
• Знаєте, - підтримала Марію мовчазна Надія, - я погоджуюсь із словами Марії. Не можна зациклюватися на дітях. Навіть є таке слова «дітоцентризм». Це все від того, що ми живемо не розумом, а серцем. Любимо безмірно дітей і внуків, а чоловік… відходить в сторону за ненадобністю.  Так же?
• Я думаю, - почала Ганна, - ми, жінки, повинні по-іншому жити. Ми думаємо- гроші, будинок, машина, діти, внуки – ото і є життя? – Ні, дорогенькі. У мене все це є, а щастя немає. Радості немає. Буває так, що не знаєш куди себе діти. Ходиш по пустому будинку і не знаєш куди руки прикласти. Все уже зроблено, але не вистачає тепла, доброго слова… Ми все життя гналися за лідерством в сімї, виховували своїх чоловіків на свій лад, шантажували їх і намагалися диктувати свої правила – ну і до чого все оце призвело?
• Ой, не кажи подруга… Де наш розум був?
• Так ото я кажу, - продовжувала Ганна, - всі свої статки я б віддала за свого непутьового, як мені тоді здавалося, Василя, але… На жаль уже не повернути життя, не вернути Василя… а так хочеться щастя. Простого жіночого щастя – не грошей, не влади, а -  простого сімейного щастя. Хочеться, як колись, зібратися і поїхати на ставок, по малину, посидіти з друзями, поспівати пісень, помилуватись зорями…
• Ганю, перестань наводить ностальгію… Що вже зроблено- те не повернути. Радуймося тому, що є.  Головне – ми зрозуміли свої помилки.  Скільки того вже життя нам залишилося… От ти , Надя, як хотіла б прожити решту життя?