Розділ 6. Дітоцентризм

         Розділ 6.  Дітоцентризм

         -  Да, це серйозно... - Ганна мовчала весь час, коли Марічка розказувала про своє життя-буття. - А ти не думала, подруга, що ти через міру зашугала чоловіка? 

        -  Ой, хто б говорив... -  Марічка випила горілку, яку тримала в руках, і добавила. - Ти, Ганно, краще б за своїм чоловіком дивилася. Я твою історію знаю. 

        - Ладно, - Ганна знову добавила вина в бокали подруг, - давай, Марішка, розказуй далі... Що було потім з вами?

       - А шо розказувати? Було, як у всіх...- почала Марічка знову свою повість, - приїхали ми в Київ, а потім все почалося спочатку.. Ота його робота мене заколєбала... Дома , практично, його не було - ішов зранку і приходив пізно вночі. Де він там ошивався - не знаю, а тільки росли мої дівчатка самі, без батька. Квартиру так і не отримали..

        - Ну, а на море хоча б з'їздили? 

        - Да, де там...Яке море? - Марічка важко зітхнула і продовжила. - Життя, фактично, зупинилося. Ну, для чого мені був такий чоловік? Ну, а коли він іще почав бігати по жінках...тоді я не витримала і подала заяву на розлучення.

        - Отакої...- Ганна в душі раділа, що не одна вона така, - Ти його прислідила, чи тобі хтось нашепотів на вушко?

        - Ага, - заперечила Марічка, - буду я за ним бігати. Мені підказали... Бачили його не раз із жінками.. Отоді я його і виперла... 

        - А на суд він прийшов?

        - З першого разу не прийшов...- продовжила Марічка, - а потім його повісткою визвали.  Не хотів розлучатися, але я настояла ... Це було вже надто для мене. Я більше не могла його терпіти. Тим більше, він уже до мене і не клеївся.. Жили, як чужі люди. Ото прийде - переспить і ...на свою довбану роботу біжить..

       - Ну, а зарплату хоча б віддавав? 

       - Та, я сама забирала..- Марічка криво посміхнулася. - Пішла до нього на роботу, написала заяву... і його зарплату перераховували на мою карточку.

        - Ти бач, як ти придумала..- подала слово Надія, яка тихенько і уважно слухала розповідь Марічки, - Значить, у нього нічого не залишалося з грошей?

        - Було б непогано, - заявила Марічка, надпиваючи вино з бокалу. - Вони на отих своїх постах, на дорогах, заробляли окрім зарплати,  будь здоров... Я кожен ранок перевіряла його кармани. Якщо щось знаходила, забирала...

        - Непогано...- Надія підсунала стілець до столу. - Значить, ти чоловікові нічого не залишала, шугала його, мордовала, як приймака. Так?

       - Знаєш, - аж скипіла Марічка. - Добре тобі зараз тут посміхатися.. Побачила б я - як  би ти ото з ним пожила! Добре зі сторони дивитися... 

       - Та, я думаю, шо ні один чоловік не витримав би такого пресування, як оце твій Микола терпів. - заперечила Надія. - І шо він сказав на суді?

       - Шо-шо.. Просив суд не розлучати. Бач, йому стало шкода наших дівчаток. - аж кипіла Марічка. - А чим він думав, коли бігав по бабах і дома ніколи не бував?

       - Ну, - знову заперечила Надія, - про зраду... то, може, бути і неправда. Знаєш, - багато чого можуть язики наплескати. Просто тобі, Марічка, твій Микола набрид.. Гроші ти мала, в ліжку спала сама - от тобі і причини. Шо - не так?

       - Да, пішла ти... - сердито прошипіла Марічка, - давайте краще почаркуємося. Ну, будьмо! За нас вільних і самостійних жінок! Навіщо вони нам потрібні оті чоловіка... 

         Втім, розбите сімейне життя  Марічки і Миколи ще  несподівано продовжилося. То була остання спроба зберегти сімю. Але, все по-черзі.

       - Ну, ну, ну...- зацікавилася Ганна, - давай, продовжуй свою сповідь...

       - Ну, так от.. - продовжувала Марічка. - Прожила я сама мабуть років із пять. Дічатка підросли. Батьки допомагали. Нікого я більше не шукала.  Аж раптом, одного разу,  приходить... на Пасху мій колишній, ну, Микола, і каже: " Вибач мене, я каюсь. Буду все робити, як ти скажеш.."  Ну, і  таке інше. Впав на коліна і давай просити, як мале дитя. Шкода мені його стало. Прийняла його знову, дурепа..  Як колись, ми їздили до батьків, а потім помер батько. Мати залишилася одна. Я іще бігала на роботу, а мій Микола прижився біля матері в будинку. Мати була рада, що є кому за будинком дивитися і їй допомагати. А я ж то бачу - щось тут не так.. А потім мене просінило : " А чи не думає, бува, мій Микола забрати будинок, тим більше, що мати грозилася одного разу його переписати на нього.." -  Е, ні.. . І тоді я почала придивлятися. А мій Микола, знову - то пиво хлище з друзяками, то почав кудись зникати.. Звичайно, я прислідила. Впіймала його в одної...шлярви... Прийшла додому, виставила валізи і... - гут бай! Ото було і все. Минуло уже може десять років. Іноді мені стає шкода, але... у мене є діти, онуки. Тепер у мене є для кого жити. А тоді я продала будинок після смерті матері і поділила гроші між доньками - їм вони були більше потрібні. -  А навіщо вони мені одній? А вони купили дачу, машину, а потім - нову квартиру. Ні, звичайно, зять заробляв непогано... Він молодець. Мати йому теж допомагала...

      - Ну, - перебила  Надія, - значить, ти присвятила решту свого життя дітям і онукам... І шо далі - хотіла б я знати? Ой, думаю, із цього нічого доброго не вийшло...

     - Та, - якось зашарілася Марічка.Її опличчя спохмурніло, очі опустилися... - ото, як почалася війна з кацапами, зібралися ми всі разом і поїхали ...за кордон, в Німеччину. Сваха теж з нами поїхала. Спочатку було непогано. Поселились ми в знайомих зятя в приватному будиночку всім сімейством. Було непогано... але... Через місяць якось заявила сваха: " Добре влаштувалися... Сіли на плечі мого сина і в вуса не дуєте...,  нахлібники! "