Розділ 3. Свобода

      Розділ 3.  Свобода

       Тяжко.. Дуже тяжко пережила Ганна несподівану смерть колишнього чоловіка. Такого вона не чекала. Доля розсудила все по-своєму. І ось тепер вона зовсім вільна.

      Свобода... Яке це приємне і солодке слово. Але в житті всього повинно бути в міру. Не можна, маючи можливості, їсти безперестанку, не можна спати не просипаючись, не можна працювати без відпочинку, не можна відпочивати без роботи.  Ось так і тут - не можна мати свободи більше, аніж це потрібно. В противному випадку то уже буде не свобода - то буде хаос і анаргія.  

      Так трапляється з багатьма людьми, які виходять на пенсію. Сам перехід від одного обмеженого стилю життя до повної свободи сам по собі важкий. Іноді людина не може прилаштуваться до нового режиму, до нового стилю життя - до повної свободи. 

      Ніщо в світі не має повної свободи - все має свої обмеження: в діях, поведінці, в думках і прагненнях, у мріях і бажаннях. Там де є біле - обовязково буде чорне, де є добро-колись рядом буде зло, неправда  завжди живе близько до правди. Навіть життя має антогоніста - тобто, смерть. Втім, всі оці поняття - то тільки реакція і уявне відображення нашого розуму. Ми живемо в уявному світі нашої свідомості. Реальність може бути зовсім, зовсім іншою. Ми, люди, живемо власними ілюзіями. Для одних реальність свідомості є благом, для інших -  трагедією. Ми уявляємо смерть трагедією, інші народи , при цьому, співають пісень і радіють, що земні випробовування померлого, накінець, закінчилися і його душа тепер отримає іншу, кращу реальність. Ті народи і племена в це вірять. Для них смерть - то процес переродження. Вони відносяться до нього не так, як це сприймаємо ми.

      Ганна сприйняла смерть Василя спокійно. Далеко в душі вона розуміла - частина цієї трагедії лежить і на її совісті. Не було б отого розлучення - напевне б не трапилося такої біди. Але, що вже тут поробиш... Ганна  відбула похорони і поминки, як і потрібно було робити, і поступово ця трагедія для неї почала віддалятись.

     Обгорілий будинок стояв, показуючи свої чорні стіни і понівечений дах . Потрібно було щось робити. Ділова вдача Ганни підказувала - потрібно зробити ремонт і продати . Важкі спогади, іще не загоєна рана про Василя, з яким вона, Ганна, прожила двадцять років разом, тягарем лежала на її свідомості. Спалені стіни , обгорілі кімнати - все нагадувало їй про минуле щасливе життя, якого вже ніколи не буде.

      Іноді в її душу закрадалися питання: "Навіщо я це зробила? Чому не боролася? Чому не шукала виходу?"  В темні зимні ночі, лежала вона одна на кроваті в пустій новій квартирі, дивилася в потолок і питала себе вже який раз: "Чи правильно я зробила? Чому я так зробила? Чи можна було по-іншому?"

      Її думки путалися і перескакували з одного місця в інше. Вона їх ловила і старанно обмотувала в свою память, бажаючи знайти відповідь на питання: "Чи винна я в отій трагедії з Василем?" .

      Внутрішній голос говорив: " А що ти могла зробити? Ти ж хотіла іншого життя, іншого чоловіка - ось, отримуй. Тепер ти вільна. Робити, як бажаєш. Живи - як хочеш.. Ти маєш свободу.."

      "Та, ні... -  заперечувала Ганна - я не цього хотіла. Я, просто намагалася знайти щастя..."

      " Ти, маючи сім'ю, дітей, будинок, доброго чоловіка, магазин, - то все для тебе не було щастям? Ти захотіла, як ота бариня в казці , тепер стати царицею?" - заперечував внутрішній голос.

      "Ні, ні...- гаряче подумки заперечувала Ганна, - я тепер розумію, що саме то і було щастя...Я не знала.. Мені хотілося більшого.."

     " А чому ти не шукала виходу? - тихо питав внутрішній голос, - Чому відштовхнула чоловіка, коли йому було важко? Ти ж знала, що він однолюб - то мала б розуміти, що біда неминуча. Чи не можна було б змиритися і жити, як раніше ти жила з чоловіком і дітьми?"

     " Але ж,  діти уже вилетіли із гнізда,- заперечувала Ганна, - вони знайдуть собі чоловіків, а ми... як ми могли далі жити? Якось так сталося - Василь став мені огидний, не любий. Так, він був доброю людиною, хорошим батьком, працював важко, будинок ремонтував, зробив магазин, але ж... цього мало. Коли були маленькі діти,  нас поглинула спільна турбота за них, а коли вони виросли, що залишилося?"

       "Хвилиночку, - зупинив Ганну внутрішній голос, - ти вважаєш, що всі жінки живуть із чоловіками по-любові? У всіх діти вилітають із родинного гнізда. І тоді залишаться сама дружина із чоловіком. Світлі почуття молодості можуть згаснути - залишається міцний звязок душ, повага і турбота один за одного. Так влаштована людина. Та всеж-таки, її  душа до кінця життя вимагає гармонії і відповідності в сім'ї. З часом  чоловік і дружина можуть змінюватись в сенсі розвитку своєї свідомості, освідченості, досвіду. І тоді умовно-збалансований рівень, який існував на момент одруження молодят, перетворюється на борозду, потім канаву, а далі - прірву, через яку уже не можна не тільки переступити, але і докричатися один до одного. Спитаєш, чому так відбувається? - А тому, що  саме життя - то постійна зміна в поведінці і мисленні самої людини. Якщо в процесі сімейного життя свідомість чоловіка і дружини змінюється не синхронно - чекай біди, якщо з часом один став бабтистом, а інший комуністом - чекай біди, якщо один став Президентом, а його дружина залишилася на рівні домогосподарки  - чекай біди."