3.2. Дещо про психологію дурості.

Хочу розповісти про дурість ще дещо… І тут розмову поведу вже про психологію самого явища. Спробую його також проаналізувати та розкласти «по поличках», визначити психологічні компоненти. З чого дурість складається?

Скористаюсь своїм улюбленим прийомом, опишу проблему за допомогою ілюстративної образної моделі. Такий підхід застосовую для наочності та простоти розуміння питання. Для пояснення пропоную читачеві уявити таку ситуацію, яка схожа на математичне завдання зі шкільного підручника.

Маємо початкові умови завдання. Якась людина йде з пункту А до пункту Б. Вона несе з собою валізу, йде з певною швидкістю. Відстань між пунктами відома, вага валізи теж. Завдання людини – перенести з початкового пункту до кінцевого якомога більший вантаж.

У разі звичного математичного рішення ми помножили б фізичні величини (або розділили) і отримали б потрібну відповідь. Але математику я тут використовую лише для наочності та логічності міркування. А ось у психології все трохи складніше і менш однозначне, але схематичний підхід допоможе розібратися простіше.

Оскільки ми говоримо все ж таки про дурість, то наша людина має в чомусь помилятися і «спотикатися». Як же вона «спотикатиметься»?.. Поспостерігаємо… Проаналізую різні варіанти помилок і розгляну їх у порядку наростання ступеня важливості.

Перше питання до людини – чи наповнила вона валізу по максимуму? Можливо, вона несе лише половину вантажу чи взагалі порожню валізу? Зважимо його багаж. Можливо, для кращого виконання завдання йому варто було б взяти не валізу, а рюкзак? Або по сумці в обидві руки? Навіщо даремно ходити?

Друге питання – з якою швидкістю носій рухається? Відзначимо час та вирахуємо швидкість. Можливо, ефективніше було б їхати велосипедом? Немає велосипеда?.. Так-так…, тоді пішки.

І ось третє питання, цікавіше – а куди, власне, наш мандрівник іде? Він взагалі правильно вибрав маршрут? Він взагалі знає, де знаходиться пункт Б? Можливо, він на повній швидкості та з повним завантаженням маршує у помилковому напрямку? Схоже на те, що наша людина петляє по дорозі, ходить колами. Як там щодо компаса, карти та GPS-навігатора? Чи не поплутав мандрівник орієнтири на шляху?

Нарешті, четверте питання, сакраментальне – а що взагалі несе наш персонаж? Конкретно! Щось потрібне? Чи цей вантаж виявиться марним баластом наприкінці шляху? Відкриємо та перевіримо ношу. Ну-у-у… добре. Наша людина старанно перенесла повну валізу корисного вантажу на максимальній швидкості та у правильному напрямку? Так! Мандрівник ніде не заблукав. Який молодець! Все чудово! Розумник!

А що ж трапляється з дурнем? А дурна людина часто несе наполовину порожню валізу, повільно й до якогось іншого пункту. І наприкінці шляху часто з'ясовується, що він приніс щось абсолютно не те, некорисне, марне... Даремно ходив взагалі... Яка шкода! «Дурна голова ногам спокою не дає!»

В результаті бачу, що мені вдалося позначити чотири компоненти для визначення правильності перенесення вантажу – обсяг, швидкість, вектор і корисність.

На цьому дамо втомленому мандрівнику перепочити та пригадаємо, що ми говоримо все ж таки про когнітивний процес і його невдалий варіант, про дурість. Повернемося від образності до вихідної тематики. Конкретизую образні паралелі. У нашому ілюстративному прикладі мандрівник – це мислитель. Він думає! Це його функція. Його «вантаж», загалом – це думки (інформація, досвід, знання, рішення). Обсяг «валізи» – ерудиція, пам'ять. Фізична швидкість руху – це швидкість мислення, кмітливість, винахідливість.

Тоді когнітивне завдання формулюється так. Мислитель повинен максимально швидко обміркувати корисну проблему, відокремити неправдиву інформацію від істинної, розглянути найбільшу кількість варіантів дій, прийняти правильне рішення.

Чи всі образні аналогії я тут «запаралелив»? Ні, здається, залишилася ще одна – самоконтроль. Наш мислитель в кінці обмірковування повинен ще й перевірити сам себе, проконтролювати та звірити кінцевий результат, оцінити правильність ходу думок та висновків, переконатися у доцільності свого вибору. Самокритично! Адже основна тема книги – самокритика. Навколо неї й «танцюємо»…

Отже, наш мандрівник наприкінці шляху повинен запитати у когось із «місцевих», чи дійсно тут знаходиться шуканий пункт Б і чи потрібен їм взагалі такий вантаж у валізі. Тільки тоді можна полегшено зітхнути…

Чому я описав когнітивні компоненти саме в такому порядку? Ось чому. Відповідно до першої компоненти ми називаємо людину з гарною пам’яттю (велика валіза) ерудитом, а людину з малою пам’яттю – забудько. І забудько – це не найбільше горе. Він може користуватися записничками та довідниками, схемами та конспектами.

Людину зі швидким мисленням (відповідно до другої компоненти) ми називаємо кмітливою та винахідливою, а людину з повільним мисленням – тугодумом (повзе, наче черепаха). І ця вада теж не найстрашніша. Нехай «повзе» подумки, аби наприкінці «доповз» туди, де треба. Бо вибір правильного напрямку все ж таки значно важливіший за швидкість «руху».

А ось якщо наш мандрівник йшов взагалі не туди та при цьому тягнув із собою важкий непотріб, то вся його кмітливість, ерудиція та пам’ять втрачають своє значення. Правильний спосіб мислення, вірна когнітивна формула, коректне визначення завдання та мети міркування, об’єктивне усвідомлення реальних умов та обставин – головне на нашому «маршруті». Тож обираймо правильний шлях та йдемо ним!