Частина 3. 1. Моє математичне бачення природи дурості.

В с е  в і д н о с н о!

Альберт Ейнштейн

Що таке дурість? Оце спитав!.. І що ж тут міркувати?.. Все ж просто і зрозуміло!

Чи дійсно все просто?.. Спробую підійти до цього питання аналітично, розкласти явище на компоненти. Переборю початкове і природне бажання визначити безсумнівну дурість оточення з висоти власного розуму і все ж таки «пірну» у міркування.

Розмірковуючи на тему самокритики, я прийшов до ідеї докладніше розглянути таку поширену людську якість, як дурість. Хочу розібратися у наступних нюансах. Наскільки ця якість реально поширена, якщо підійти до питання математично? Яка його природа та суть, якщо підійти до питання логічно? Чи багато в суспільстві дурнів? Поміркую.

Основне розуміння терміну таке. Дурість – це неякісне мислення, невміння правильно думати. Не заглиблюватимусь тут у психологічну природу цього явища, бо це є завданням для інших розділів. Але ж як це невміння думати правильно оцінити через взаємини у суспільстві, в соціумі? Про соціальну оцінку явища тут і йтиметься. Завданням даного есе є спроба структурувати поняття дурості при соціальній оцінці людини – для кращого загального розуміння питання та з наступним виходом на самооцінку як головний компонент самокритики.

Як часто і легко ми називаємо дурнями інших людей. Адже це так просто. «Вони» – ось ті, з оточення – що вони можуть розуміти у складних та тонких питаннях? Вони явно надто примітивні, навіть на вигляд. Дурні, все відразу ясно! Що й казати!?

І як часто ми вважаємо розумними себе. Адже це так приємно. «Ми» – люди компетентні, адекватні та освічені, маємо виважені думки. Адже ми розуміємося на багатьох речах, якщо серйозно…, заслуговуємо на повагу. «Вони» могли б частіше питати нашу думку, консультуватися.

Чи все так просто, як здається на перший погляд? Думаю, що ні. Спробую цю проблему «ускладнити», тобто розглянути детальніше. При цьому намагатимусь зберегти в тексті есе ці терміни. «Вони» – це люди умовно дурні. А «ми» – це люди умовно розумні. Такий поділ – з «нашого», природно, погляду. Так мені буде легше описати моє розуміння проблеми.

Як саме я хочу деталізувати розгляд проблеми? Я хочу це зробити у чотирьох рівнях відносності, з математичним підходом у логіці, структурно. Про них далі напишу докладніше. А спочатку висловлю основну думку. Дурість і розумність не є абсолютними величинами. Ніколи! Вони завжди відносні. Щодо чого відносні – опишу далі.

Мова, власне, піде про певну оцінку когнітивних здібностей індивіда відносно до колективу або досить великої групи людей, тобто до суспільства. Принциповий момент тут ось у чому. На мій погляд, не можна про будь-яку людину однозначно сказати, що вона дурна. Це буде некоректно. У такому висловлюванні мене насамперед не влаштовує саме однозначність визначення. Однозначності та абсолютності в такому визначенні бути не повинно. І йдеться не про загальну ввічливість чи толерантність, а про саму логіку визначення поняття.

Спочатку позначу ці рівні відносності коротко. Їх чотири, на мою думку. Оцінка дурості індивіда відносна – у конкретній групі людей, у конкретній сфері компетенції, у конкретній ситуації, і також з погляду конкретного суб'єкта, що її оцінює. У кожному разі бачу окремий підхід до розгляду.

Загальна відносність

Для пояснення першого випадку пропоную уявити певну групу людей, досить велику. Наше завдання – визначити, хто в ній дурний, а хто розумний. Хто «ми», а хто «вони»? У будь-якому колективі є свої розумні та свої дурні. Питання – скільки їх, тих та інших? Для вирішення такого завдання нам доцільно – якщо вже вибрали математичний підхід – намалювати певний графік, на якому потрібно зобразити рівень мислення індивідів як висоту по вертикальній осі. І на певній висоті провести горизонтальну лінію, що зображує «ценз» дурості. Вище цензу – розумні, «ми». Нижче – дурні, «вони». На малюнку все просто і наочно.

У чому тут відносність? Верхні розумні відносно до нижніх. Слід наголосити, що верхні є розумними не завжди та не самі по собі, не абсолютно, а саме відносно до нижніх. Це відношення зберігається за будь-яких положень лінії цензу та за будь-яких кількісних показників.

Відносність за спеціалізацією

У другому випадку слід розглянути відносність оцінки когнітивних здібностей індивіда для конкретної сфери діяльності, компетенції, спеціалізації. Очевидно, що розумні в одній сфері знань не здадуться такими в іншій сфері. Професор математики – дуже розумна людина, поза всяким сумнівом – з високою ймовірністю не зможе відремонтувати двигун автомобіля і безпорадно кликатиме на виручку слюсаря, який не «шарить» в інтегралах. А цей же слюсар, автомобільний «бог», можливо, важко шукатиме потрібний сайт у смартфоні та проситиме допомоги у сина-школяра, для якого таке завдання звичне і просте.

Таким чином, розподіл людей на розумних і дурних технічно можливий лише для конкретних умов і завдань, у певних сферах знань. При зміні спеціалізації та сфери діяльності ставлення зміниться. Чи може професор опинитися «не у своїй тарілці»? Звісно.

Ситуативна відносність

Третій випадок відносності оцінки когнітивних здібностей стосується поведінки у різних поточних ситуаціях. Уявімо собі певну людину, здібності якої ми раніше якось визначили. Чи збережуться її розумові здібності за зміни особистого стану? Константою у розгляді нехай залишиться суспільство, сам індивід та його розумові завдання. Але нехай ситуативно зміниться його настрій, стан здоров'я та психіки, втома. Очевидно, що поведінка людини буде різною, вона покаже різні когнітивні результати. «Ранок вечора мудріший» – чи не про цей випадок?