Самокритика у храмі

Коперникові церква протистояла, а нам, сподіваюся, допоможе. Це в будь-якому випадку особливе місце, як би хто не ставився до релігії. Пропоную відвідати храм та отримати відчуття повної щирості із самим собою. Храм – це спеціальне місце для відвертої розмови з Богом чи, з іншого погляду з самим собою – зайдемо туди та засвітимо свічку і вдивимось у себе. Налаштуйтесь на сакральне спілкування. Зможете? Цієї обставини достатньо.

Храм підійде будь-який, може бути той, у якому вам буде комфортно за вашими власними відчуттями. Бо йдеться зараз не про конфесію, місто чи парафію, а про те, щоб цей храм був саме вашим. Ваш храм – це місце, де саме вам буде тепло, де можлива відвертість з вищими силами, з невидимим співбесідником.

У храмі при свічці, що горить, у вашому мисленні включиться совість глибинного рівня, совість підсвідома. Вона й допоможе вам знайти правильне рішення щодо самої чесної самооцінки. Адже в храмі ведеться розмова з Всевидячою силою і своїм підсвідомим Я. Ви не зможете збрехати ні Богу, ні собі, інакше ходити в храм взагалі немає сенсу. Ну що, в цих умовах ви все ще відчуваєте власну правоту? Якщо Так, то вітаю – відчуття власної правоти надає впевненості. І це дуже важливо! Але не варто поспішати, подумайте ще... у храмі не треба поспішати.

Не поспішаючи, все ж акцентую, що у такому випадку йдеться не про саму правоту людини як таку, а лише про відчуття правоти. Йдеться про максимальну чесність перед самим собою та Богом. Якщо ж людина у храмі помиляється фактично, то все одно вона буде максимально чесно сприймати свою Ідею як правильну. Розмова з Богом дає відвертість та чесність щодо самооцінки, а не саму правоту.

А тепер хочу зробити декілька уточнень щодо того, як саме вести цю розмову у храмі. Ця розмова дуже специфічна, це ми знаємо. Але як саме її вести? Опишу мої власні міркування по цьому питанню.

Звернення до Бога має бути сокровенним і серйозним. Сокровенним – в тому сенсі, що в цій розмові реально беруть участь лише два співрозмовники. Людина та Бог. Колективні молитви – це щось інше, в них втрачається індивідуальність людини та інтимність її питання. Вони вимовляються вголос, часто співаються хором, їх чують всі присутні. Вони мають свою силу, але зараз йдеться не про них.

Своє потаємне прохання людина вимовляє пошепки, не вголос, адресуючи це прохання лише Йому. Гучність вимови та чужі вуха заважають особистому спілкуванню з Богом. Він краще чує особистий шепіт. Отак пошепки й вимовляється серйозне, вистраждане прохання до Бога, в якому немає випадковостей і дрібниць. Тож про що воно? Які питання можна ставити у храмі?

То що ж можна просити у Бога, що Він має для нас? У Нього для людини є лише одне – здатність терпляче долати перешкоди, наполегливо йти до результату, цілеспрямоване бажання досягти розв’язання проблеми, концентрація сил на шляху до успіху, зосередженість у важкі життєві моменти, стійкість у запобіганні спокусам та гордині, воля до перемоги та до життя.

Вийшов цілий список, хоча все це дійсно про одне й те саме – про внутрішні властивості власної психіки. Якщо все це висловити коротше, то терпіння і цілеспрямованість, настрій на доброту та любов. Саме це є для нас у Бога, саме це можна в Нього просити. Просити благословення на здійснення добрих та важких справ. Просіть!

Це мої особисті переконання, якщо таку позицію декому буде трудно зрозуміти.

Усі питання до Бога, які я перерахував як можливі, людина висловлює, власне, самій собі. Вона звертається при цьому до своїх внутрішніх сил, мобілізує свої особисті ресурси. Це все є те, чого можна досягти через зусилля над самим собою, долаючи власні лінощі, безвольність та апатію, агресивність і злість, страх і нерішучість. Людина просить одночасно і Бога, і саму себе. Бога – свідомо, себе – підсвідомо. Знайдіть суперечності! Я не знаходжу.

Питання до Бога просторово адресується до ікони в храмі або під купол, невизначено вгору, але воно психологічно спрямоване всередину себе, на власну особистість. Мобілізуйте свою психіку, своє Его, відчуйте особливу атмосферу храму, використовуйте його антураж для налаштування своїх вібрацій. Якщо ваші особисті вібрації увійдуть у резонанс із храмовими, то чи не є це почуття справжнім дивом спілкування з Богом? Ось до Нього й звертайтеся зі своїми потаємними питаннями… чи до самого себе.

Тож я правий чи ні? Що я нарешті зрозумів та відчув? Може, це просто совість, підсилена храмовим антуражем? Напевно не знаю. Але точно можу сказати, що з храму я завжди виходжу з відчуттям полегшення, нібито скинув частину вантажу сумнівів.