Частина 1. Вступ. Запрошення до «лісу».

Чим більше ми сміятимемося самі над собою,

тим менше з нас будуть сміятися інші.

У кількох публікаціях цієї серії я розглядав різні психологічні схеми сприйняття інформації та майже завжди закінчував логічні ланцюжки цих схем самокритикою. Нарешті матеріал за цією темою набув у мене форму окремої електронної книги. Пропоную її для читання.

Як річки у природі стікаються до моря, так і аналіз загальної психології перетікає до оцінки людиною самої себе. Самокритика як базове поняття у психології цілком виправдано є завершальним елементом таких міркувань, бо зрештою все зводиться до неї. Як море для річок є найнижчою точкою рельєфу, так і самооцінка для людини є найглибшою точкою психіки.

З чим її образно можна порівняти? Адже я, згідно з обраною раніше формою, маю намір і надалі супроводжувати свої психологічні дослідження схематичними образними порівняннями, ілюстративними моделями – для кращого розуміння та наочності.

Чи можуть інші люди критикувати мене, «мою Величність»? Ну… якщо я в доброму гуморі… Чи можу я критикувати інших людей, спираючись на свій значний життєвий досвід та тонкий культурний смак? Авжеж, бо для них це буде тільки корисно… Ці питання «нібито зрозумілі», нема про що й казати.

А от чи можу я критикувати сам себе? Спираючись на досвід та смак… Чи буде мені самому від цього користь? Як це взагалі, критикувати самого себе? Чи можна за допомогою певного методу з'ясувати власну правоту чи помилковість? Чи існують практичні методи, які мають високу достовірність у перевірці себе самого? Пошукаємо.

«Адже я сам правий, зрештою? А я ж завжди правий, просто впевнений у цьому… Чи все ж таки, не дай Боже… всіляке ж трапляється… ну, з ким не буває…?»

Як розібратися у власній психіці, подивитися на себе збоку чи ззовні усередину? Якими приладами виміряти правильність своїх дій, перевірити себе? Як не заблукати у власній самооцінці? Потрібні помічники. Які вони?

Пропоную образно уявити людську психіку як густі лісові хащі, де трудно пройти та де не відразу можна знайти орієнтири. Тож для мандрування такою «місцевістю» нам знадобляться певні інструменти. Та краще не один, а одразу три. Зважаючи на складність завдання, мені здається логічним у цьому випадку навести трирівневий асоціативний приклад як інструмент самокритики. Образно це три помічники для орієнтування на місцевості – компас, карта та GPS-навігатор. Приготуємо ці прилади та подумки перемістимося в далекий незнайомий ліс... Адже біля оселі ми всі сміливі, а як у лісі?

Компас – точний та незалежний прилад, простий та надійний. Впевнено працює майже у всіх куточках планети. Але показує лише один напрямок – на північ. Де при цьому знаходиться ваша мета руху? Одразу не зрозуміло. Потрібні додаткові обчислення.

Карта – красива картинка, що зображує вигляд місцевості зверху. На ній намальовано багато різних об'єктів. Але в якій точці цієї карти ви знаходитесь зараз? Знову незрозуміло, потрібна додаткова інформація.

GPS-навігатор – чудовий радіоприлад, що визначає розташування на землі відносно до космічних супутників. Але він погано працює у закритому просторі, у горах та у хмарну погоду. Зовсім не працює при розряджених акумуляторах. Тобто ідеального приладу в нас немає.

Добре буває поєднати всіх трьох «помічників», тоді ви впевнено зорієнтуєтесь у будь-якому місці. Якщо, звичайно, вмієте користуватися приладами. Ось за такою аналогією і розглянемо людську самокритику. Адже вона теж повинна бути багаторівневою.

Отже, беремо «прилади» та «пірнаємо» у власну психіку з перевіркою... Бережіть очі, бо у хащах буває, що гілки дряпають по обличчю.