11 Віка

11.

Віка

До своєї кімнати я добралась без пригод. Віталій чекав мене за межами хамаму, і провів заплутаними коридорами.

Переодягнулась, набрала Сашку, яка повідала, що залишилась на господарстві сама, бо дідусь кудись пішов ще після обіду. Це привело мене в шок. Сашкі тільки сім років. Не можна її ще саму надовго залишати вдома! У татуся телефон не відповідав, і до мене підкотила паніка.

- Вітка! Як справи? – після четвертої спроби телефон озвався батьковим голосом. Як завжди веселим і безтурботним.

- Ти чому дитину саму залишив вдома?

- Та що їй станеться?  - щиро здивувався тато. – Здорова вже дівка.

-  Тату! Я ж попросила!

- Ну що ти кіпушуєш? – батько зітхнув.  –Я вже йду додому. Вечерю буду готувати. Все у нас добре буде, Вік.

- Я дуже на це сподіваюсь, - тривога ніяк не миналась.

Безсилість змушувала нервувати. Так і металась, добру годину, як тигра в клітці. Поки Сашка не написала, що дідусь вже вдома.

До віх моїх неприємностей виявилось, що поки я намилювала дечиї Фаберже час вечері минув. А тіло після тренування вимагало їжі. Посидівши з півгодинки на місці  і зрозумівши, що перспектива спати голодною мене не влаштовує, я вирішила пошукати кухню. Наче ми її проходили сьогодні з мажордомом.

Я вибралась в пустий коридор. І спустилась сходами на перший поверх. В будинку панувала тиша і подекуди темрява. Ані слуг, ані когось із охорони я не зустріла. Знайомим маршрутом добралась до їдальні, а звідти присвічуючи собі телефоном знайшла і кухню.

Тут було світліше – під світка над широкою стільницею залишилась ввімкненою. Блимала блакитними вогниками панель холодильної шафи, заманюючи мене вивчити її глибини. Звісно, я ж за тим і прийшла.

Відчинила дверцята і почала вивчати щоб його попоїсти. Знайшла шинку і мариновані гриби, рот наповнився слинками, так що я ними ледь не захлинулась. Виклала здобич на стіл, і занурилась в шафи шукаючи хліб. Шукала довго, але нарешті добула і його. Залишилось нарізати м'ясо і зробити собі шикарний бутерброд.

Попутно знайшла чайник і  банку з чимось, що ідентифікувалось як чай. Не пройшло і півгодини, як я цілком освоїлась на чужій кухні. Тут все було зроблено функціонально  і зручно, мені подобалось.

Заварила собі чай, змайструвала апетитні бутерброди, і вмостилась на високому стільці, чекаючи допоки чай трішки охолоне.

- Ну вона ще й жере ночами! – мою ідилію розбило на друзки явлення сатрапа власною персоною.

- Взагалі-то, ще тільки половина десятої вечора, - зиркнувши на дисплей телефону повідомила я йому. – Та і годують у вас в домі знаєте не дуже…

- Ти щось про здорове харчування чула? – Скрипаль в одних джинсових шортах  босими ногами пройшов до мого столу  і зазирнув мені  в чашку.

- Не треба маскувати жлобство під спробу подбати про чуже здоров’я, - підсунула ближче до себе тарілку з бутерами. І чашку ухопила міцніше. – Економите на гостях, Владислав Іванович?

- Дбаю, щоб ваші дупи не розтаскало.

- Такими темпами ми тут ноги протягнемо, - і більше вирішила не чекати, а відкусила чималий шмат бутерброда. Хто його знає, може воно таке жадібне, що відбере у мене зараз хліб, і випровадить з кухні.

Але Скрипаль тільки спостерігав за мною, схиливши голову набік, наче вивчав цікаву тваринку. В тьмяному освітленні його обличчя здавалось молодшим. Привабливішим і гіпнотичним. І поки я роздивлялась його, цей хам різким спритним рухом украв з моєї тарілки один бутерброд і теж почав жувати. Я ледь не поперхнулась їжею.

- Готуєш ти так собі,  - прожувавши хліб завив хам і простягнув свої загребущі руки ще і до моєї чашки.

- Не мала на меті вас вразити. Вам чаю зробити? – проявила метикуватість, щоб вберегти свій вже не гарячий напій.

- Угу, - Владислав обперся сідницями об стільницю, і продовжив жувати мою їжу.

Відчуття, що ступила на хитку стежинку посилювалось. Хотілось грубити чоловіку і взагалі випровадити Скрипаля з кухні. Бо його аж надто багато для мене за один день. Але в той же час пам’ятала, що він тут господар. І в його волі вигнати мене з кастингу.

Мовчки поставила перед багатієм чашку.

- Це не та чашка, - раптом заявив він. – Заміни, я з цієї не п’ю!

- Ви що дитина мала, вередувати? – мої брови реально поповзли на лоба. Почути таке від дорослого чоловіка… смішно. – Не буду я вам нічого замінювати.

- А у тебе взагалі діти є? Бо був би я твоєю дитиною – забіг би вже на третій день світ за очі, - сказав і склав руки на грудях, обмальовуючи потужні м’язи рук і грудей. Обличчя неймовірно вдоволене. Для нього ця пікіровка – як гра  в теніс, відбив подачу, і чекає моєї реакції.

- Краще скажіть навіщо цей цирк з сурогатним материнством? – я не піддалась на провокацію, натомість скористалась можливістю дізнатись про чоловіка глибше.

- Ось бачиш! Ти вже намагаєшся пролізти мені в душу, - Владислав потягнувся таки за чаєм. – Скоро почнеш роздавати поради як сім’ю будувати.

- Радити можна тільки в тому випадку, коли досягнув успіху в галузі, я так точно в сімейнобудівельному полі не спеціаліст, - не погодилась я з ним. – Але якщо боїтесь давати відповідь…

- Хочу нащадків, - обірвав мене Скрипаль. – А додаток у вигляді дурної баби до них – не хочу. А тепер розкажи мені що бувають різні жінки, тобі ж хочеться, - додав єхидно.

Я похитала головою. Не буду доставляти йому задоволення, очевидно ж що Скрипаль заготував якусь колючу відповідь про жіночу стать. Але не дам йому шансу виплеснути жовч, нехай сам нею давиться.

Вткнулась в напівпорожню чашку, жуючи хліб з шинкою. Правда, перший голод минув, і особливого апетиту вже не було.

- Ваша справа, -  нарешті відповіла чоловіку.

- Ти притихла, і це підозріло, -  йому не вдавалось заспокоїтись. Ну звісно, забавка скінчилась, а самодуру хочеться продовження.

Це бентежило мене.

- Варіант, що я заморилась з вами сперечатись - не розглядається? – допила залпом теплий чай, в встала до мийки щоб ополоснути чашку.