6 Віка

6

Віка

За деревами почались будинки. Рівненькі, гарненькі будиночки в оточенні все тих же садів. Дахи сяють новенькою черепицею, біля парканів – клумби. Дорога рівна, як скло. Наче не в українське село заїхали.

Проїхали охайну площу з ліхтарями і лавками,  фігурними кущиками і квітами. Біля фонтанчика прогулюються мами з візочками. Ідилія прямо.

Після рівних чепурних вулиць наш мікроавтобус зупинився біля високих воріт обкутих бронзовими квітами.

- Тут ви вже далі пішком,  - оживився Дмитро. – Вас проведуть. А речі ваші доставлять, не турбуйтесь.

Я вийшла з автівки в напоєне осіннім сонцем повітря. Перед мною вже прочинилась хвіртка, і охоронець на вході попросив документи. Здається, банальне перестрахування. Навряд чи сюди б потрапив хтось сторонній. Охороняють Скрипаля не гірше першої людини в державі.

До мене приставили чергового охоронця, який провів невисоким охайним лабіринтом з кущів до ганку. Якось я відразу не охопила всієї розкоші будинку. Червона цегла, напівприкрита плющем створювала враження що я потрапила в стару добру Англію. Величний будинок з колонами біля входу, невеличкими балконами і велетенськими камінними трубами – зачаровував з першого погляду. Так і мріялось, що тут водяться привиди і таємниці.

- Вам сюди,  - мене провели у вітальню, витриману в тому ж стилі, що і архітектура будинку. Білі фіранки в синю квітку, така ж кольорова гамма оббивки диванів і пуфів,  розташованих вздовж широкого вікна. Невід’ємна частина інтер’єру – широкий масивний камін, над яким розвішані фотографії в круглих рамках.

Задивилась на обстановку, і не відразу помітила, що я у вітальні не сама. В кріслі сиділа миловидна дівчина, яка зосередилась на своєму телефоні, втративши до мене всіляку цікавість. Я теж не поспішала заводити знайомство, і тихенько сіла подалі, продовжуючи вивчати місце де опинилась.

Поступово дівчата прибували. Вік у всіх був приблизно двадцять п’ять років. Претендентки різнились зовнішністю, але всі були без сумніву гарненькими. Між учасницями кастингу почались заводитись розмови. Хтось хотів бути милим до інших, хтось відверто демонстрував свою зверхність. Хтось нервував і не міг з цим впоратись.

- Нам клініка запропонувала,  - розповідала русокоса дівчина, не зрозуміло кого маючи на увазі під цим «нам».  – Це я вже вдруге погодилась. Першого разу купила старшій дочці квартиру. А тут такий гонорар, що всю сім’ю забезпечити вистачить.

- І як пройшло вперше?  - пожвавилась брюнетка в сукні в горошки.

- Та нормально все. Двійня була, але на восьмому тижні місці один плід загинув, на щастя це не вплинуло на розвиток іншого,  - охоче поділились досвідом дівчина.

- А народжувала сама? – включилась блондинка в рожевому спортивному костюмі.

- Сама, якби була двійня, то мали б кесарити, та пощастило.

- Я чула якісь німці в суд подали на сурогатну маму, що двійню народила,  - нажахала нас брюнетка.

- Дурниці! – відмахнулась русокоса.

- А з молоком що робила? – озвалась та дівчина, що прибула раніш від мене.

- Та воно перегоріло за кілька днів.

- Дами,  - в вітальню зайшов Дмитро, привертаючи до себе увагу. – Запрошую вас на сніданок!

- Ой, це б добре, бо  я так нервую! – хіхікнула брюнетка.

- І не кажи, аж під ложечкою смокче,  - погодилась русоволоса. І заслужила зневажливий смішок від блондинки.

Всього нас було сім, рахуючи мене. Ми сунулись за Дмитром, який провів нас в їдальню, де  вже був накритий стіл. На пізній сніданок запропонували кашу і зварені викруту яйця.

- В пологовому і то краще годували,  - буркнула русоволоса, активно накладаючи собі кашу, грінки, джем все в одну тарілку. Вона взагалі виглядала трішки огрядною, очевидно не встигла ввійти в форму після попередніх пологів, а може і не дуже прагнула.

 Я намазала собі тост маслом, налила чаю, сьорбнула пропускаючи по язиці шикарний смак дорогого чаю, і на мить відключилась від зовнішнього світу. Але тільки на мить.

Бо наступної секунди в їдальні ніби стало тісно. Хтось наче умисно витіснив все повітря, заповнюючи його потужною негативною енергетикою сторонньої людини. Не розумію звідки узялось відчуття неприязненного погляду на моїй спині. Але їжа відразу зібралась грудкою, і ковтати стало важко.

Несміливо озирнулась, і ледь не обморозилась об злий погляд чоловіка. Тільки потім дійшло, що я вже бачила його фото. Але там, на зображеннях Владислав Скрипаль не мав і дещиці своєї ненависті до оточуючих. А зараз… Брр, аж мурахи по тілу пройшлись.

Він був в костюмі, який обліплював потужне міцне тіло, на щоках і верхній губі  - легка темна щетина, красиво окреслені губи приковували погляд. І за краще було б взагалі дивитись на них, бо варто ледь підняти погляд і натикаєшся на холодні як блискуча вороненя сталь очі. Скрипаль був явно не радий нас бачити. Нікого. Дивився оцінюючи і прицінюючись, як зважують свиней на базарі.

- Доброго ранку,  - оживились дівчата, правда відповіді не отримали.

Владислав пройшов на своє місце, сів, при двинув до себе чашку і кавницю.

- Ви продовжуйте, жуйте, жуйте,  - махнув барським жестом  в бік дівчат. Але от особисто мені їсти розхотілось одразу. Цупкий погляд пройшовся по фігурах і обличчях присутніх. І Скрипаль додав дивлячись на русоволосу: - А от тобі б варто було жувати менше. Бегемоти народжують бегемотів.

- Це кістка широка,  - пискнула жінка, але виделку відклала і почервоніла як помідор.

Голос у нього був приємний. Але з якимись нотками металу, так що було відчуття, що торкаєшся холодної поверхні. Здавалось, багатій настільки мізантроп, що кожен його подих покликаний свідчити про нелюбов до людей. І при цім він сам зроблений з криці, а не з живої плоті, як отой робот – термінатор.

Атмосфера за столом згустилась так, що її можна було ложками зачерпувати, і розкладати по тарілках. В тиші, що запанувала, явно було чути як скрипнув під кимось стілець, як черкнула по порцеляні металом виделка.