3 ВІка

3

Віка

Минув найбезрадостніший місяць мого життя. Понадіявшись на доходи з салону я не встигла внести платіж по іпотеці. Оренду покрила з затримкою. Матеріали вчасно не докуплялись, і навіть трапився скандал з клієнткою, яка не змогла пофарбувати волосся в потрібний колір.

Здавалось мій бізнес підточує страшна хвороба, і він от-от розвалиться на шматки. Мене це лякало. Стільки років важкої праці, і в результаті повне знищення. Бізнес це завжди ще одна дитина, і коли вона опиняється в небезпеці ти хворієш і нервуєшся.

Я наважилась на відчайдушний крок, і вирішила узяти кредит, щоб протриматись до розблокування рахунків. Але і тут мене чекав облом. Бо з простроченою іпотекою годі було й сподіватись, що хтось мене прокредитує. Куди б я не звернулась, всюди отримала відмову. У мене був шок. У тої, хто відбою не знав від пропозицій отримати кошти в борг ще кілька місяців тому, раптом виявилась зіпсована кредитна історія.

Ввічливі працівниці банків тільки розводили руками, пропонуючи спробувати подати заявку пізніше.

Це було так гірко, що я була готова знову плакати. Але звісно не перед чужими людьми. А потім  і настрій минав.

Та і не звикла я опускати руки, і жаліти себе. Тож втішалась, що скоро все налагодиться.

Перед черговим платежем за квартиру мені зателефонували працівники банку і попередили, що у випадку прострочення будуть розглядати питання про продаж квартири з прилюдних торгів.

- Але ж там більш як половина вартості вже внесена! – обурилась я. – А у мене зараз тимчасові труднощі. Не можна мене з дитиною виставляти на вулицю!

- Дівчино, вирішуйте свої труднощі так, щоб не наносити шкоди нашому банку. Ви коли брали кредит ви ж на щось розраховували? – холодним голосом відповіли з банку. І я зрозуміла, що домовлятись з ними марно.

Що ж значить доведеться просити грошей у батькового знайомого. Сподіваюсь, татко не збрехав, і у нього й справді є такий товариш.

Татко й дійсно не збрехав. Що правда  його знайомий призначив зустріч на найближчі вихідні, а не так як мені б хотілось – негайно. Але мусила підлаштовуватись.

В суботу залишивши Сашку з дідусем, поїхала за місто шукати спонсора.

Жив Мартінів Святослав в кількох кілометрах від міста в якомусь селі. Що я там собі не думала, та аж ніяк не очікувала приїхати в розкішну резиденцію, в якій і президент не посоромився б проживати свою каденцію. Вигляд будинку з колонами, басейну і газонів мене потішили. Що для такої людини сотня тисяч гривень?  Тут на утримання цієї розкоші йде півмільйона на місяць не менше. Штат слуг один чого вартий.

Охоронець від воріт провів мене до ганку, а звідти вже інший помічник вивів мене за будинок. З критичним поглядом обдивився мій брючний костюм ти туфельки на підборах:

- Вам доведеться перевзутись,  - сказав і провів до великої шафи під навісом.

- Навіщо? – трішки здивувалась, відчинивши дверцята і помітивши там купу ідеально білих мокасин всіх розмірів. Тут же рівними стосиками лежали світлі шкарпетки з ярликами.

- Святослав Валерійович вранці суботи грає з гостями в гольф, - прояснив ситуацію слуга, і я покірно перевзулась. Виглядала я при цім недолуго, адже спортивне взуття не пасувало до сірих штанів дудочок. Але грузнути підборами в траві дійсно було б нерозумно з мого боку.

- Я готова.

Мене провели мощеною доріжкою далі, до білого електрокара. Відчуття було, що опинилась в якомусь голлівудському фільмі. Особливо коли ми виїхали з саду, і поїхали полем кудись, де на обрії баввоніла смуга лісу.

Тепер зрозуміло, чому багатій жив за містом. В місті собі таку територію не відміряєш. Інша справа село. Кілька десятків гектар землі, і все  в приватній власності. Відкритий простір, самотність, відсутність людей і суєти. Це звісно справляло гнітюче враження на  мене, як на міську жительку.

Сам господар знайшовся посеред поля  в компанії ще одного слуги, який тягнув на собі мішок з ключками різних розмірів і форм.

Одягнутий мій спонсор був  в білі шорти і білу ж футболку–поло. В повітрі було дещо прохолодно, кінець  вересня все таки. Але Святослав Валерійович демонстрував ігнор погоднім умовам.  На сильних, вкритих рідкою рослинністю ногах, красувались сині замшеві кросівки.

На мить я завмерла, спостерігаючи як чоловік замахується і з силою б’є по маленькому м’ячику. Той відлетів не дуже далеко, закручуючись в повітрі.

- Вітаю, - я подала голос, даючи про себе знати.

- Вікторія, - до мене повернувся власник сильного, з нотками сталі, голосу. – Ну прямо вилита копія Гени. Дуже приємно.

Його губ торкнула скупа і не дуже щира усмішка. Святослав Мартінів виявився чоловіком моложавим. Здається не цурався він омолоджуючих процедур, слабка міміка обличчя видавала уколи для розгладжування зморщок. З під високого лоба на мене дивились світлі очі, виділявся на обличчі аристократичній ніс римського патриція. Тільки губи складені бантиком додавали Святославу Валерійовичу кокетливості і якоїсь несерйозності. Підозрюю дуже оманливої.

- Рада знайомству, - я зробила крок ближче до багатія.

- Як тобі у нас? – запитав і сам відповів, ніскільки не цікавлячись моєї думки. – Прекрасно, правда? А повітря тут яке! Свіже, чисте, п’янке, таке повітря можна консервувати і на експорт продавати!

- Поділяю ваш захват, - погодилась я.

- Це добре, - чоловік кивнув. – Ну ходімо відшукаємо мій м’ячик. Сам себе він в лунку не зажене!

Ми закрокували підстриженим газоном в напрямку куди полетів м’яч.

- Гена сказав тобі треба фінансування для розвитку бізнесу, - не дочекавшись від мене ходу заговорив Святослав.

- Так, - я кивнула, і видала заготовлену і відрепетировану версію. – У мене салон краси і я хочу закупити нове обладнання для лінії лазерної епіляції.

- Он як,  - Мартінів помітив м’ячик, і несподівано повернувся до мене обличчям. – Вмієш грати?

- Не доводилось,  - я похитала головою.