Глава 14

Заглянувши під сукню, я видихнула. Над грудьми виднівся знак. 

- Я знаю, що робити далі.  

Моя роль тут - допомогти тим, хто потрапив сюди. «Викуй диво для інших» - моє нове завдання.  

- Лексе, перенеси мене до останньої брили.  

- Спробуй-но сказати, що ти хочеш скупатися. - серйозно промовив він. 

- Це не ризик.  

Метис весь час мовчки спостерігав за нашою розмовою.  

- Тоді що це?  

- Просто виконай моє прохання.  

Олекса підхопив мене за лікоть. Коли ми піднялися в повітря, я повернула голову до Метиса. Він пильно вдивлявся в арку на іншому кінці озера. Повернувши голову до неї, я посміхнулася.  

- Вихід звідси буде легким. - сказав йому мій тихий голос.  

Олекса не почув моїх слів або буденно проігнорував їх.  

- Не ставай сюди. - попередила я, коли ми наблизися до каміння. 

Знак на ньому світився. Ось звідки йшло світло. Ідентичність до знаку на тілі підтвердила мою здогадку. 

- Кинь мене туди, а сам одразу опинись на острові. 

Олекса підкинув мене на брилу. Потім його силует зник. Вода різко накрила мене. Оглушена нею я не чула, що відбувається навколо. До мого тіла торкалися крижані руки потвор. Вони тягнули мене донизу. Я досі стояла на камінні, поки моє тіло потихенько розривали потопельники. 

Міцна хватка перетворилася на ланцюги, які туго огортали мої кінцівки. Слизкі долоні тих створінь були гидотними, а при кожному їхньому дотиці я сіпалася. Від таких рухів мене пронизував пекучий біль, немов по мені текла незнайома енергетична сила, що несла руйнування. 

Я не тонула, адже це не вода, проте моє дихання змінилося, а саме воно взагалі припинилося. Не знаю скільки минуло часу, проте знесилена цими постійними відчуттями я заплющила очі. Тільки на мить, аби перевести подих, якого не було.  

Наступне, що я побачила, розплющивши очі, було обличчя Метиса. Він щось сказав мені, але я його не чула. Схвильовано він звернувся до когось. Тінь Олекси вмить з'явилася поруч. Тепер вони вдвох розмовляли до мене. Які телепні! Якщо я не почула вперше, то без дій вдруге все буде таким самим. 

- Я не чую ваших слів, проте допоможіть мені встати. 

Їхні теплі долоні торкнулися до мого крижаного тіла. Навіть не чувши, я знаю, що лайка прозвучала з їхніх вуст. Метис та Олекса схожі одне на одного, проте ніколи цього не приймуть.  

Мої ноги вже міцно трималися на землі. Різко нахиливши голову то в один бік, то в інший, я очікувала, що нічого не витече з моїх вух. Раніше навколо мене не було жодної рідини. Отже, це ще одне випробування від власника цього масиву. 

Тільки тоді, коли розум відкинув переживання, я зрозуміла, що ми іншому кінці озера. Навпроти мене квіткла арка із рослин. Почути як тут опинилися у мене не було можливості. Залишимо це на потім.  

- Чому ви не вийшли? - запитала я, знаючи, що отримаю образну відповідь.  

Метис вказав на цвіт рослини рукою, а потім перерізав собі горло нею ж.  

- Скільки треба часу, аби померти від неї?  

Пальці його рук вказали спершу число три, а потім п'ять.  

- Годин? - невпевнено, проте голосно запитала я. Олекса, який весь цей час оглядував стіни печери здригнувся та закрив рукою одне вухо. 

Метис захитав головою.  

- Хвилин?! Що це за магічна рослина? 

Він показав на свої груди та зробив декілька важких вдихів. Наша гра покажи-вгадай на диво спрацювала. Я дізналася головне: в озері ланцюгами були не потопельники, вони лише легко торкалися тіла. Те, що зв'язало мене там була ця квітка. Виходить, що там я загинула вдруге. Смерть стає жартом.  

Власник цього місця знущається з мене. Роки я просиділа тут замкнена на маленькому острівці, а потім раз у раз мені доведеться стати жертвою, аби вивести звідси інших. Тільки так я зможу вибратися звідси. Якщо ці хлопці помруть, я знову залишуся тут на самоті.  

Поспішаючи вибратися з цієї печери, я ступила на коло в середині арки. Стебла схопили мої руки та ноги. Відчуття не відрізнялися від того, що було в озері.  

Раптово хтось смикнув мене за плече. Міцна хватка рослини не дала Метисові зробити бажане. Подивившись на нього, що кричить та всією силою намагається визволити мене, мені стало смішно. Я не чую всього, що він каже, проте він все одно витрачає на це сили. В його очах я побачила страх та паніку.  

Моє дихання припинилося. Знову. Останнє, що я побачила перед собою - обличчя Лекси, що тільки-но прибіг.  

- Тут моя душа безсмертна. - тихо промовила я, розслабивши тіло. - Подивіться назад.   

Після того як рослина поглинула мене, по-різним бокам печери відкрилися два проходи. Вони створені для тих, хто потрапив сюди через власні бажання. 

Я допомогла їм, тому поверніть мені моє коріння сили. Благаю.  

***   

- Якого біса ти дозволив їй це зробити? - закричав Олекса.  

Арка перетворилася в стіну із рослин, всередині якої лежало тіло Лілеї. Торкнутися до стеблів означало втратити життя. Кожен розумів, що її вже не врятувати. Це ще більше засмучувало, особливо Метиса.  

Поки він готував план та збирав енергію із рослин, Лея зробила поспішний крок. Метис не думав, що існує людина, яка почувши про небезпеку, одразу плигне в неї. Його руки тряслися. Якби він попередив її, все було б не так.  

Він присів, обпершись об стіну. Руки мимоволі почали бити голову:

- Це моя провина. Моя. - повторював він раз у раз.  

- Гей! Що ти робиш? - підійшов до нього Олекса. - Геть глузд втратив?   

Метис загорнувся в себе, немов їжак. Зараз він ігнорував будь-що.  

- Дідько, як я потрапив у цю компанію? Два психи: одна заграє до сметрі, а інший її боїться. - поклавши руку на спину Метиса, він підбадьорив того. - Вона виживе. Лея завжди ризикує, аби не померти. Не навпаки. 

- Це моя провина. Якби я тільки не приховав своє джерело від вас, вона зараз була б тут із нами.