Глава 13

Безмовно присівши, аби оглянути озеро потопельників, я вгледіла сотні тіл, що боролися у воді. Їх манило сяйво камінних брил. Хоча каміння безладно розкидане по печері, мабуть воно має системність, яка виведе нас звідси. 

Олекса залишив потвор живими. Їх було семеро, але камінних брил всього шість. 

- Що будемо робити далі? - запитав хлопець, що вже відкашлявся та підійшов до нас.  

Олекса пустив на нього свій погляд. Схоже вони мають проблеми одне з одним. Точніше Олекса з ним. 

- До речі, як тебе звати? - поцікавилась я.  

Виникла невелика павза перед тим як він вимовив: 

- Метис.  

- Чудове ім'я.  

«Шкода, що вигадане», - такі думки виникли самі собою.  

- А ви?  

- Я - Лея.  

Олекса ігнорував Метиса, наче того не існувало. Як по-дитячому. Зараз ми всі маємо одну мету - вибратися звідси. Далі наші шляхи розійдуться. Достатньо бути ввічливими.  

- Він - Лекс.  

Я не могла сказати повне ім'я іншої людини без її згоди. Трішки скоротивши наші імена, я не збрехала та залишила нас у безпеці. Хмикнувши, тепер вже Лекс, підійшов до краю острівця.  

- Як нам скористатися істотами в твоєму мішечкові? - підійшла я до нього. 

- Чи нагадує тобі щось розташування камінних брил?  

Метис підійшов до мене, разом ми оглянули кругле каміння.  

- Лексе, - гучно звернулася я, повернувшись до нього, - твій розум для мене завжди порятунок.  

- Виявити Малий віз ознака розуму? - різко запитав Метис. 

- Якщо це зроблено швидше за тебе, то так.  

Це було перше речення Олекси до нього.  

Брат навчив мене розрізняти зірки на небі. Чи був Лекс тим, хто навчав його? 

- Це дуже схоже на Малий віз, проте однієї зірки не вистачає. - Метис знайшов проблему в його припущенні, яка була значною. 

- Коли здогадаєшся чому - точно станеш на дрібку розумнішим.  

Той, лише зітхнувши, сказав: 

- Отже, аби вийти звідси, потрібно правильно поставити потвор на каміння? - дочекавшись кивку від мене, він вказав на Лекса, - Із ним все пройде гладко.  

Олексові брови спохмурніли: 

- Чому?  

- Ти маєш майстерність до простору та ти єдиний, в кого зараз є сили.  

Метис знає як з лестощів зробити провокацію. Їхні стосунки дивні. Поки це не несе небезпеки: будь-які взаємини прийнятні.  

Олекса розкрив мішечок та підвісив потвор у повітрі. У кожного потопельника на грудях був вибитий знак.  

-  У нас немає Полярної зорі та Кохабу.  

- Розтавимо поки те, що маємо. - запропонувала я. - Далі у мене є припущення. 

Олекса швидко переніс кожну істоту на її місце. Коли на круглу брилу ступав утопельник, вона опускалася на дно озера. Потвори всередині приховали її своїми тілами.  

Поглянувши на залишені брили, я зітхнула.  

- Якщо ми ступимо на ті брили, нас затягне в те озеро. Послухавши звук спуску брил, вони ще не на дні.  

- Полярна зоря - наш вихід із печери...  

- І як його відкрити? - запитання вискочило раніше із моїх вуст, аніж Олекса встиг закінчити речення. - Вибач, я тут провела занадто багато часу.  

Хоча він намагався мати стриманий образ в присутності Метиса, сховати проблиск усмішки він не встиг. Ми не бачилися роками, тому розлука лунає у наших серцях, вона болить сильніше, аніж втрата репутації. В нього вона зникла майже десять років тому.  

- Полярна зоря ніколи не змінює своє положення в небі.  

Ось тут до мене прийшло розуміння: вихід завжди був поруч. Я жила на ньому рік.