Глава 12

Утопельник із виколитими очима стояв навпроти мене.  

- Якого біса вони тут з'явилися? Це ж навіть не вода, щоб просто винирнути із неї!  

- То не вода. - сказав хлопець, витягнувши свій меч.  

- Якщо не вона, то що?  

Він мовчки розрізав навпіл потопельника перед собою, що весь час непохитно стояв. Вмить людська подоба істоти вибухнула, немов феєрверк. Блакитні бризки розлетілися повсюди, а згодом скотилися до того, що я весь час вважала озером.  

Я відкрила вуста, аби виразити своє здивування, проте з них не вийшло ні звуку. Тільки важке зітхання вийшло з мого рота. Різко земля під ногами почала трястися. Я твердо стояла на землі. Тренування пройшли не даром. Сильні ноги допомогли встояти на місці, проте схоже у мого супутника із ними проблеми. Після другого поштовху він впав.  

Коли я хотіла протягнути йому руку, мій погляд впав на кругле каміння, що з'явилося із вод. Вони освітлювали темну рідину навколо. Сотні рук у ній тягнулися до цього каміння.  

- Що це чортове місце!? - обурювалася я, поки моя рука тягнула тіло, що не витримало поштовхів. Зараз хитанина зупинилася. 

- Думаю, якщо ти зміниш це речення із запитального на стверджувальне, то зможеш отримати відповідь.  

Він струсив із себе пил декільками рухами. Потім подивився мені в очі: 

- Зараз ми в масиві... - не встиг він договорити як істота без очей напала на нього.  

Її слизька рука схопила його за шию. З кожним натиском її долоня зникала в його плоті. Клинок випав з його руки. Його важке дихання вивело мене з шоку.  

Схопивши руків'я його меча, я згадала, що ця зброя важка. Хоча це тіло не було моїм, щось знайоме почало керувати мною, напевно, моя свідомість. Одним точним рухом я відрубала голову утопленику.  

Блакитні бризки потрапили на мою сукню та обличчя.  

- Цьк. - ненавиджу бути забрудненою.  

Хоча істота зникла, хлопець тримався за своє горло та не міг свободно дихати. Те, що потрапило до його тіла не знищилося. У мене немає сил, аби виправити це.  

Його обличчя почало синіти. Підбігши до нього, я сильно вдарила його по спині. Це не допомогло. Блакитні істоти наближалися до нас. Цей маленький острівець не мав жодних захисних функцій.  

Поклавши на землю хлопця, що скоро втратить свідомість, я міцно стиснула руків'я меча.  

- Тримайся якомога довше. 

Істота без руки підійшла до мене. Замахнувшись, аби знищити її, я побачила як вона зникла. Утопельник просто на моїх очах розчинився в повітрі. Чудернацький день. 

Згодом мої очі засвітилися. Таке вже не раз траплялося раніше. Переді мною із повітря з'явився Олекса: 

- Не вбивай їх більше. Вони ще знадобляться. - його голос зараз був, як мед.  

За сьогоднішній день моя посмішка з'явилася більше разів, аніж за останні роки.  

- Ти ще живий. - сказала я, оглянувши його з голови до п'ят. - Навіть ще молодий.  

Наша розмова, немов весняний легіт, могла тривати довго, але зараз не той час.  

- Врятуй його! - вказала я на хлопця, що вже був синій, наче небо в сутінки.  

- Навіщо?  

- Просто врятуй його. Все інше потім.  

У нього не було вибору. Олекса пильно подивився на шию із синіми виступами.  

- Він щасливчик, - він із легким кепкуванням промовив це, поклавши долоню до горла хлопця, - адже дожив до цього моменту.  

Олекса прибрав від хлопця свою руку, яка була вся в синій рідині. Той, кому тільки що врятували життя, почав несамовито кашляти на землі. Побачивши, що він буде жити я видихнула.  

- Куди ти подів потопельників? - запитала я в Олекси, адже зараз поруч із нами не було жодної потвори. Він мовчки вказав на невеликий мішечок на своєму поясі.  

- Завжди пхаєш туди якусь гидоту.  

- Заради тебе можу її випустити, проте для твого тіла це небезпечно. Твоє сильне тіло більше не твоє.  

- Це ненадовго. - твердо промовила я, навіть якщо це тільки моя здогадка. Я зроблю все повернути своє тіло та своє життя.  

Олекса витягнув зі своєї внутрішньої кишені хустку. Він передав мені її.  

- Ти вся замурзана. Витрись. - після цих слів він дістав флягу та зробив ковток.  

- Твоя погана звичка колись вб'є тебе.  

- Поки тільки рятує.