Глава 11

Два роки після смерті Лілеї 

Лілея 

Різкий звук сплеску порушив мій сон. Розплющивши очі, я опинилася в незнайомому місці. Виявилося, що в центрі невеликого острівця, посеред стриманих вод моя душа була замкнута в ілюзії.  

Знову сплеск. Риба, що вистрибнула із води раніше, повернулася в комфортне середовище. Розбризкані краплі потрапили на стіни печери. Після того як вода стекла донизу на кам'яних брилах з'явився текст: «Створивши диво, не забудь заплатити ціну — викуй диво для інших». 

Я знала, що після відродження мене очікує невідомий шлях. Було декілька здогадок, проте це перевершило мої думки. Розплатитися за змогу повернутися до життя? Це було очікувано. Мене здивував мій вигляд. У відображенні озера я не мала людської подоби. Я стала квіткою.  

Полум'яний колір цвіту яскраво відображався у воді. Дивлячись на себе без віддзеркалення, я бачу своє тіло, яке вдягнене у помаранчеву сукню. Схоже проблема у відображені. І не тільки в ньому. На певний час, сподіваюся не назавжди, я стала духом цієї квітки.  

У моєму тілі не було жодних залишків енергії землі. Я не віднайшла жодної енергії. Зараз моє тіло слабке, а коріння духовних сил зникло. Можливо після виконання завдання цього масиву я зможу повернути свою силу. Я все життя виконувала чиїсь накази. Зробити це ще раз — не велика справа.  

*** 

Три роки після смерті Лілеї 

Невідоме руйнує внутрішній спокій. Минуло багато часу з мого пробудження. Мої рухи сковані цією землею, на якій росте квітка. Я навіть не мала можливості торкнутися води, адже достатньо тільки злегка зачепити її як враз у моє тіло потрапляв потік невідомої енергії, що змушував втрачати свідомість.  

Стеля цієї печери була вища, аніж будь-який театр. Якщо поставити три театри один на одного, все одно не вийде висоти цього місця. У мене немає сил, аби дістатись до невеликої шпарини, що давала сонячне світло вдень та місячне, коли наступала ніч.  

Сидячи там незліченну кількість днів, я практикувалася у змогу своїх можливостей. Міцне тіло навіть без сил зможе багато чого подолати. Фізичні тренування - розвиток м'язів та розумові, аби не забувати важливе.  

Так було до того дня поки текст на стіні не зник, а на його місці з'явилася арка, яку обвивали різні рослини. Спробувавши потрапити до озера, аби дістатися до виходу, я знову знепритомніла.  

У цей раз я прокинулася від легких поштовхів. Хтось тряс мене, тримаючи за плечі. Сильно відштовхнувши невігласа, я розплющила очі. Неподалік сидів хлопець. На вигляд він ненабагато старший за мене. Хоча можливо мені вже під шістдесят. Я не знаю скільки років минуло від моєї смерті. Чи живий ще Олекса? Чи дізналася Аїда правду про її батьків? Смуток знову огорнув мене. Його швидко прогнав хлопець: 

- Ей! Я привів тебе до тями, а ти так віддячила мені? - гоноровито звернувся він.  

Ця незвична для мене галасливість змусила мене посміхнутися. Цей хлопець - жива людина. Відповісти йому не вистачило часу. Позаду нього стояла блакитна істота, що мала невелику схожість із людиною. Її голова майже не трималася на тілі. Вона була не до кінця відрублена. Єдине, що заспокоювало - це те, що вона була поруч із віддаленим берегом озера.  

- Що це таке? - повільно видавила я із себе.  

- Не будь такою грубою до мене, будь ласка.  

- Та ти подивись назад! - нестримно викрикнула я йому.    

Він без усіляких страхів повернувся туди, куди я направила руку. Смикнувшись, він моментально випустив енергетичний потік до цієї істоти, що без жодних зусиль стояла на воді. Неочікувано його сила зникла.  

- Бляха. - приглушено виялався хлопець.  

- Що трапилося?  

- Енергія скінчилася.  

- Нам справді не щастить.  

Вставши, ми оглянули печеру. Змін відтоді як втратила свідомість не відбулося, окрім появи цих двох. Штохнувши його пальцем в плече, я почула його бубніння. Вперше за останній час я щиро посміхнулася. 

- Тобі так подобається бити людей? - запитав він. 

- Це була перевірка на твою людяність.  

Моя легка відповідь змусила його обличчя розслабитися. Напевно, він також підозрював мене. Потішну атмосферу між нами зіпсувала поява нової блакитної істоти, що так само непорушно стояла на воді. Моторошним була відстань між нами. Вона скорочувалася.  

- Скільки часу ти тут провів?  

- Не більше двадцяти хвилин. Ти дуже міцно спиш.  

- Ха! Зараз час жартувати?  

- Вони нічого не роблять, тільки стоять, немов статуї. Можливо вони ними і є.  

На противагу його словам. Істота із відрубаною головою голосно закричала. Зустрівши мій погляд, хлопець винувато розвів руками.  

- Думаю, тобі краще помовчати. - сказала я йому.  

Крик чудовиська був кличем для його друзів. Одночасно з'явилося ще чотири істоти. Їх стало набагато краще видно. Тепер було зрозуміло, що це потопленики. Видимість стала кращою, адже двоє із них знаходилися на маленькому острівці прямо поруч з нами.