Глава 5

Сім років тому 

Після мого Дня народження на наступний день ми із Даном переїхали до гуртожитку. Проблемою було те, що наші кімнати знаходилися в різних приміщеннях, що були далеко одне від одного. Східна сторона для дівчат, західна - для хлопців.  

Іншою проблемою стала моя сусідка. Мені так не пощастило бути із Аїдою. Коли я вперше зайшла до кімнати, бажання вийти виникло одразу. Здається, вона ніколи не чула слово «прибирання». Моє ліжко було забите її вбранням, яке тхнуло потом. Те, як вона його прибрала теж заслуговує на оголошення: недбало викинула на підлогу.  

Розділивши кімнату навпіл, я прибрала свою частину. Після цього я побігла до Дана робити домашнє завдання, але мене не впустили до чоловічого гуртожитку. Насуплена я повернулася до кімнати, де Аїда вже спала. Її спосіб життя набагато легший, ніж у будь-кого.  

Мені довелося вперше навчатися самостійно, без Дана, через що вправа стала для мене недосяжною. Не було настрою робити ці тупі уроки. 

 Я лягла на стіл, заплющивши очі. Тихий стук змусив мене розплющити їх. Біля дверей стояв Дан. Підлетівши до нього, я заплакала. Розуміння, що він не завжди буде поруч, знищило мене.  

- Що трапилося? Десь болить? 

- Так. - обійнявши його сильніше, я продовжила плакати, доки не закінчилися сльози. Після чого він відпустив мене.  

- Де болить? Я не бачу поранень.  

- Тут! - поклавши руку до грудної клітини. - Тисне, не даючи мені дихати.  

- Ти засмучена, що не змогла зустрітися зі мною? -  я кивнула. - Досить сумувати. Зараз я вже перед тобою. Ходімо, адже твоя сусідка спить. 

На вулиці вже стемніло. Цвіркуни вже співали свої невідомі для людей пісні. Вітерець змусив прийти мене до тями.  

- Ми більше не зможемо робити домашнє завдання разом? 

- На жаль, ні, але я буду й далі слідкувати за твоїм розвитком. Вчора я не питав тебе відповідь, адже у тебе було свято. Зараз я чекаю почути тебе.  

- Життя. Земля створена для життя. Рослини ростуть в ній, годуючи. А коли час буття скінчився вона візьме тебе в свої холодні обійми.  

- Все правильно. Я додам своєї мудрості до твоєї. Вона дає життя. Розумієш? 

- Не до кінця.  

- Просто пам'ятай про це: вона дає життя. Коли ти зрозумієш, ти станеш набагато сильнішою.  

- Я запхаю ці слова до своєї голови і вони назавжди бути ось тут. - вказівний палець торкнувся її скроні.  

- Вже пізно. Мені треба йти. Завтра на тебе чекає сюрприз.  

- На добраніч!  

Я махала йому доки, його силует не розчинився у темряві.  

*** 

Братовим сюрпризом став Жетон Довіри, який йому вручив головний вчитель Орест. Обличчя брата не виражало радості. Фіолетовий колір вкривав всю поверхню жетону. Третій рівень довіри до брата - визнання його здібностей академією.  

Минув місяць з того часу. Знову настала ніч. Темрява поглинула академію, через що вона здавалася жахливо страшною. Я підняла голову до неба. Ніч була безхмарною, через що зірки чітко сяяли на чорному полотні. Наскільки вони яскраві, що їх видно посеред такої темряви?  

Мій паперовий ліхтар не втримає ще довго світло. Поки не настала повна темрява, я поспішила піти на зустріч до Дана. Аби прийти до мене, йому потрібно пройти головний корпус академії. Почекаю там. Тим паче там є ліхтар, який не згасне всю ніч. Там буде не так страшно, ніж поруч із старими лавками. Вже третій тиждень ми із Даном зустрічалися тут, аби обговорити мою силу та просто поговорити.

Крок за кроком я наближалася до світла ліхтаря. Він висів у повітрі, тому шлях до нього не був важким. Підійшовши ближче, я побачила світло на першому поверсі. Раптово легіт згасив свічку всередині мого ліхтаря. Мене оточила пітьма. Світло, що було пробивалося через вікно, манило до себе. Я швидко підбігла до нього. Всередині кімнати за великим столом сидів чоловік, він розмовляв із служником: 

- Вони вижили? - перепитав головний вчитель.  

Присівши якомога нижче, я закрила свій рот, аби моє важке дихання не викрило мене. Тема життя та смерті, яку почули випадкові свідки, стане для них смертельною. Так часто було в романах.  

- Пане, лідер їхньої групи потрапив у нашу пастку, врятувавши інших. Ті втекли.  

Служник точно не був простим працівником. Зараз я могла тільки слухати, проте його голос мав впевненість казати Орестові про свої помилки. Всі знають, що Великий вчитель не пробачає похибки.  

- Ха, той щур завжди був занадто розумним, проте він зовсім не подумав про свою молодшу сестру. Врятувавши їнших, він прирік її до страждань.  

Почувся скрип стільця. О ні! Він встав. Його кроки ставали дедалі гучнішими. Моє серце швидко забилося. Голова стала порожньою від страху бути знайденою. Орест голосно видихнув та різко закрив штори. Проміння світла зникло. Тиск у грудях, що я відчувала нещодавно повторився. Він давив на легені. Стало важко дихати. Я почула те, що мені не потрібно було чути: вчитель вбивав своїх учнів. Потрібно буде розповісти про це своєму братові та ми підемо з цієї академії.  

- Пане, ось його жетон.  

- Він не радів йому. Добре було прибрати його зараз. - вчитель гучно поклав жетон на стіл. - Скажи усім наставникам більше працювати над вірністю учнів. Собаки не можуть сумніватися в господареві, бо навіщо вони тоді потрібні? 

- Добре, пане.  

- І ще одне. Знайдіть втікачів, - звук відкриття шухляди столу гучно прозвучав, тому я змогла його почути, - жуки відстеження в їхніх жетонах нікуди не ділися.  

Кроки служника стали гучнішими. Він підійшов до столу Ореста.  

- Пане, вони всі розійшлися в різні боки, думаючи, що так ми втратимо їхні сліди.  

- Нехай йдуть куди захочуть. Все одно потраплять до пекла. Гаразд, на сьогодні все. Приходь, коли кожен втікач отримає свою нагороду. 

Дочекавшись поки Орест вийде зі свого кабінету, я залізла туди через вікно. Я звикла до темряви на вулиці, тому не знадобилося багато часу, аби побачити силуети речей. За помахом руки у моїй долоні з'явилося невелике світло. З його допомогою я легко знайшла шухляду, якою нещодавно користувався великий учитель.