Глава 3

Світанок настає раптово. Ще мить назад увесь простір був поглинений темрявою, ось ще секунда і небо стало світлішим. Ця невелика зміна - передвісник світла. Небо, неначе поле бою. Воїни світла контратакують армію темряви. Вони швидко наступають - після укріплення позицій панують. Панують поки світло не згасне, а саме поки їхній генерал, Сонце, не вирішить відступити.  

Цей світанок не відрізнявся нічим особливим для Олекси. Хоча. Це був незвичайний ранок. Рука міцно тримала флягу зі спиртним напоєм. Він давно не жив на тверезу голову. Ясний розум - вада, яка вбиває більше, аніж алкоголь.  

- Де вона?  

Олекса не любив чекати, проте вже довгий час він сумліно стояв на дворі невеликого та захаращеного будинку на околиці маленького села.  

«Це дівча таке дурне. Завжди ризикує, наче її життя - дрібниця. Авжеж. На даний момент вона мертва і водночас жива. Ненадовго, якщо скоро не прилетить сюди».  

Похмурий та густий ліс був неподалік. Вдалечині можна було побачити білу крапку, що наближається із темної нічної хмари. Вона швидко опинилася на плечі Олекси, який хмикнув їй відповідь. Її ніс намагався вловити запах навколо, наближившись до його шиї вона ткнула дзьобом по його шкірі.  

- Цьк, запізнилася ти, а страждаю я. - він невдоволено торкнувся до пораненого місця.  

У відповідь Лілея розкрила крила так, аби вони дали ляпаса Олексові. Після чого вона перелетіла на плетений паркан поруч зі входом. «Скоро ранок, треба поспішати», - казала Лея йому.  

- Ех, я вже радію тому, що не побачу тебе декілька років.  

Птаха взлетіла. Її шлях лежав до поля поруч із цим лісом, де душа та духовна сила поєднаються знову в людську подобу. Вона була майстринею Неба та Грому. Досягнути четвертий рівень сили до вісімнадцяти років - велика вдача. У світі майстрів отримавши до повноліття другий рівень, рівень Матерії, людина мала велике майбутнє. Існує вісім рівнів енергетичної сили. Зараз на вершині тільки монарх, її наставник та один невідомий майстер. Кожен з них бажає її смерті. І вони об'єдналися. Шанс вийти живою після бою з ними дорівнює не більше трьом відсоткам. Ці три відсотки - не починати бій. Смерть - достатня причина, аби не потрапити до їхніх пасток, які були вже розкидані та, немов паразити, ширилися на все її життя.   

Сила землі допоможе їй. Найсильнішого джерела енергії не існує, але земля поєднує живе із мертвим. Людина ходить по землі, бо інакше не вміє, земля годує її своїми плодами та дає змогу їй дихати. Земля - це опора. Після смерті людину хоронять в землю, або попіл людський осідає на неї. Під землею, по якій ходять живі, спочивають мертві. Після декількох сторіч нащадки харчуються їжею із землі, в якій колись згнили їхні предки. Звучить огидно? Хай буде так. Просто не забувайте про те, скільки тисяч років існують живі істоти, вони смертні. Де їхнє місце поховання? Будь-де.  

Вся сила людського життя в ґрунті, в землі. І Лілея нею скористується. Майстриня Долі із джерелом енергії землі виживе із частиною душі та корінням сили там, та відновить своє тіло, адже вона була готовою до цього із одинадцяти років, до смерті.  

Олекса зупинився поруч із лісом, на полі, яке ще не встигли засіяти. Невелика трава росла на ньому. Зелений край поруч із чорним лісом та невеликою хатиною - спокійний та гармонійний пейзаж, що оточуватиме Лілею незліченну кількість днів.  

Один рух Олекси змусив невеликий шмат землі очиститися від трави. Умить в його руці з'явилася парцелянова урна. Відкривши її, він висипав попіл, який повільно осів на чорний ґрунт.  Наступною була квітка, що слабо миготіла. Покласти її на чорний килим, готуючи квітку до головного етапу.  Його рука наблизилася та торкнулася маленької голови пташки. 

- Я чекатиму на тебе тут щоліта, якщо ти з'явишся в іншу пору - залиш щось, аби я знав як тебе знайти.  

Пташка кивнула. Вона була готова до смерті, але до прощання вона ніколи не буде готовою. Лілея не могла нічого сказати, окрім декількох звуків щебетання - вона просила його бути в безпеці.  

- Ти також повинна повернутися здоровою. - із легкою посмішкою та невпевненими рухами Олекса посадив її на траву, де поруч вже сяяла квітка.  

Біле крило торкнулося квітки. Потік свідомості увійшов до квітки, від чого вона спалахнула, а всі її сили утворили кулю, яка влетіла в землю. Після цих дій на траві лежала самотня біла птаха. Зітхання.  

Із першим сонячним промінням плугатарі вийшли до роботи. Вони побачили картину, через яку по їхній шкірі побігли сироти: чоловік у чорному вбранні заходив до лісу із флягою в руках, а коло нього літала біла, немов сніг, синиця. Сонце освітлювало його силует, роблячи його доволі загадковим. Проте за споглядання працівникам не платять, тому вони взяли до рук плуги й почали свою роботу.  

*** 

Холодна та брудна рука безсило відпустила кінцівку білосніжного вбрання. Благаючи на колінах, Аїда втратила свідомість. Її тіло лежало на підлозі поруч із чоловічими ногами. Зітхнувши, він підняв Аїду та притулив до себе. 

- Моя донька досі не подорослішала, - звернувся він до служниці, - тому єдиним вашим завданням було не довести її до такого стану. 

Служниця вмить опинилася на колінах: 

- Пане, вибачте. - тихо, проте чітко прозвучала відповідь. 

Орест прямою ходою вийшов із кімнати. Служниця із полегшенням сіла на підлогу. Її недбалість не стала причиною засланням до пустих земель, куди відправляли всіх служників «на навчання». Там немає, що їсти, але є вчителі, які перевиховують та навчають людину настільки, що можна втрати свою самосвідомість. Одного лакея відправили туди через те, що він розлив напій на гостю пані. Його заслали туди із третім рівнем сили майстра, повернувшись звідти він не мав ні краплини енергії.  

Служниця поправила свій чуб та відчинила двері, за якими на неї чекали два охоронці. Вона затремтіла. Від пана та його системи нікуди не втекти, хіба що на той світ.