Глава 2

Похмура хмара темряви висіла над містом. Дощ із попелу осідав на дахи будинків, верхівки дерев та пелюсток квітів. Місто охоплене кольорами пекла було тривожним та галасливим. Новини швидко дійшли до зівак, що любили гроші, плітки та спокусу.  

- Що ж це так горить?

- Театр.

- Який жах!

Жителі міста не могли зупинити хвилю скорботи, суму та розчарування. Для них театр був місцем відпочинку та спокою під час буремного життя. Не тільки для них, а для їхніх предків. Горів перший театр в державі. Він бачив тих, про кого люди тільки чули, він чув те, про що могли тільки здогадуватися.  

Коли чорна хмара почала розсіюватися, а попіл вже не літав у повітрі, була оголошена ще одна трагічна новина. У пожежі загинула відома акторка, Лілея із трупи «Крила», а вогонь був не звичайним, а демонічним. Це змусило місто затихнути. Нічна тиша під час світла дня тиснула на груди. Демони знищили частину їхнього життя: надбання предків, культуру теперішнього та спадок для нащадків. Вони вбили людину, вони вбили одну з них. Обурення зростало.  

Наступного ранку вся держава прокинулася із новинами про смерть відомої акторки Лілеї. Всі любили її гру через щирість та емоцію, яку вона доносила до всіх. Один її виступ міг вилікувати серце та душу.  

Похорони відбулися в її рідному місті через три дні після смерті, недалеко від гір. Жалоба пронеслася по державі. Люди приїжджали із сусідніх міст, аби попрощатися із нею.  

Зачинена труна стояла посеред великого натовпу. Сонце заходило за обрій. Гори неподалік ставали чорними. Знаючи причину смерті покійниці, деякі почувалися некомфортно поруч із горами, поєднаними із Темновіччям, тому вони пішли першими. Далі віддавши шану пішла більшість натовпу. Людей меншало із кожною хвилиною. Поки поруч із труною не залишилося двоє незнайомців.  

Під час похоронного обряду над ними літала невелика біла пташка, немов зазираючи в душі людей, що стояли попереду. Ця синиця із довгим хвостом бачила безліч знайомих облич, але не побачила тих, кого повинна. 

Двоє незнайомців перевіривши, що поруч з ними не залишилося жодної живої істоти, дістали із труни парцелянову урну. Пташка сіла на плече одному з них, той почувши її щебет, швидко заховав прах у своїй магічній торбинці. Зробивши те, що потрібно два силуети зникли.    

Птаха сіла на найближче дерево. Посеред темряви сутінок до труни мчала самотня постать. Ця дівчина мала кепський вигляд. Зупинившись поруч із труною, вона почала ридати. «Бліда шкіра, безладна зачіска, темні кола під очима та лікарняна роба - вона зараз більш схожа на мерця, аніж я» - подумала душа всередині пташки. Сівши на землю напівжива людина, взяла пучок землі. Кинувши його до труни, що вже лежала посеред ями, Аїда відчула як сльози перестали котитися із очей. Настала мить скорботи, якій не допоможе плач чи істерики, а тільки прийняття. Вона тільки повторювала: 

- Мені шкода. 

Трунар із полікованою рукою підходив до домовини. Не сам. З трьома кремезними чоловіками, їхні вкриті дрібними подряпинами руки тримали дерев'яні лопати. Брудна дівчина тихо встала. Час прощання закінчився. Робітники мовчазно працювали. Ніхто не хотів залишатися в лісі вночі, особливо поруч із Темновіччям, що почало вбивати людей.  

Тишу перервав різкий звук гілок дерев, через що один робітник сіпнувся. По його тілу встигли виступити сироти, поки зі сторони, на якій зосередилися всі присутні не вилетіла біла птаха. Зітхання. 

- Я дійсно думав, що демони прийшли за мертвою. Вони не залишили б нас вживих. - полегшено промовив трунар, який весь час тільки спостерігав за процесом.  

- Чому демони повинні були прийти за мертвою? - почувся дівочий шепіт.  

 Ця хвора стояла там вже пів години без жодного слова. Босоніж. Здавалася на божевільну. Лікарняна роба додавала його теорії доказів. Трунар працював тут більше двадцяти років. Бачив безліч людей, що оплакували втрату близьких. Вона не була для нього дивною, тому спокійно давав їй бути поруч із ними.  

- Демони можуть робити із попелу людини, яку спалив демонічний вогонь, собі прислужників. Жахливе видовище. Пуста оболонка. Річ, навіть не монстр.  

- Кажуть, сотні років тому під час воєн демони використовували цю техніку: спалюючи наших воїнів, вони робили із їхнього попелу собі солдат. - включився у розмову чоловік, що закінчив роботу із землею. Невелика рівнина нагадувала, що тут лежить мертвець.    

Після цих слів худорлява постать повільно пішла до виходу із цієї долини. У її серці квітла надія, поруч із якою свербіла совість. Після перебування на похоронах їй не стало легше, але вона відчула поштовх. Це відчуття нило десь усередині, даючи їй настанови.