А ти давно перевіряла свій дар?

Анабель розбудив телефонний дзвінок.

Нік.

Ну тільки його зараз і не вистачало!

Але вона все ж таки відповіла.

- Слухай, я зараз трохи не в гуморі. Так що, якщо ти з черговою порцією претензій..

- Ана, ні, ні, стривай. Я випадково (ну звичайно випадково!) проходив повз твій будинок і зустрів Селену з Каталіною. Вони мені розповіли про те, що сьогодні сталося. Як ти себе почуваєш? Допомога потрібна?

Я посміхнулася. Тепер це був мій найкращий друг Нік, а не горе-коханець.

- Ти знаєш, взагалі-то потрібна. Можеш відвезти мене до лікаря?

- Звичайно! Я зайду?

- Ні, не треба. Дай мені буквально хвилин 16-17 і я буду готова.

- Добре, тоді чекаю на тебе.

Це був найкращий варіант того чим зараз можна було зайнятися. До того ж без довідки від лікаря її все одно до роботи не допустять. Такі вже були правила. Тішило тільки те, що зараз не треба було стояти в чергах, кудись записуватись або проводити ще якісь там маніпуляції, щоб попасти до потрібного спеціаліста з приводу свого здоров'я. Тепер достатньо було просто приїхати в найближчий "універсум" і тебе оглядав хелпнер з лікарським рангом.

Універсумом називався величезний медичний центр (такі були у кожному районі), де надавалася медична допомога будь-якого профілю. Тут приймали дітей і дорослих, могли просто перевірити або зробити операцію. Половина персоналу були роботами, що значно спрощувало життя людям-медикам.

Хелпнери були адміністраторами, приймали аналізи, робили уколи, видавали рецепти. Вони займалися всією технічною роботою для того, щоб лікарі могли займатися саме здоров'ям і життям.

В принципі мені було достатньо звичайного огляду, виписка про стан мого здоров'я відразу ж відправиться у відділ персоналу "Дива''.

- Привіт, Нік!

Я поцілувала хлопця у щоку. Звичайний дружній жест і він здається це зрозумів.

- Рад тебе бачити! Сподіваюся, ти не сильно на мене образилася?

- Ні, все нормально. Якщо тільки по дорозі ти не будеш співати мені серенади.

- Що ти! Співи то точно не моє. Поїхали відразу в універсум чи тобі ще кудись треба?

- Так, хочу вже скоріше вирішити це питання. А потім, якщо є бажання, можемо десь повечеряти?

- Із задоволенням! Я тут знайшов просто пречудовий ресторанчик. До речі як раз недалеко від медичного центру. І навіть не мережі "Диво".

Нік скривився. Він вважав, що саме моя робота заважала нам бути разом. І тепер ці ресторанні заклади втратили постійного клієнта. Бо до нашого конфлікту він був просто фанатом ДИВної кухні.

- Ну це ти прямо таки постарався!

- Я сподівався, що ти погодишся знову спілкуватися зі мною і тому шукав особливе місце для примирення. 

- Нам ще довго їхати?

В принципі дорогу я знала, але дуже вже хотіла перемінити тему розмови.

- Ні, ми вже приїхали. Піти з тобою?

- Не треба, це ненадовго. Що тобі там нудьгувати?

- Ну добре. Але якщо потрібна буде якась допомога, то ти дзвони відразу ж.

- Звичайно.

Я вийшла із машини і подумала про якусь дивну тенденцію останнім часом всіх про мене опікуваться. Чесно кажучи, я не дуже до такого звикла. З батьками у мене були нормальні стосунки, але вони ніколи не відносились до мене якось вже дуже ніжно. Скоріше любили одне одного, аніж мене. Я не ображалася, бо все що потрібно було дитині для щастя у мене таки було. Але ставши дорослою, намагалася якомога швидше обзавестися власним житлом. Іноді я взагалі не розуміла, навіщо вони народили дитину. Бо вдвох їм було настільки добре, що аж трохи заздрісно.

Уже заходячи до центру я відчула себе так ніби за мною хтось слідкує. Обернувшись, не побачила нікого підозрілого і похитала головою. Це вже було схоже на параною. Може й до психолога зайти, поки я тут?

Хелпнер на вході привітно мені посміхнулася:

- Добрий вечір! Вашу руку.

Це була стандартна процедура. Не треба було ніяких документів чи медичних карт. Вся інформація вже була в твоєму коді. Оскільки, на місці того, що сталося зі мною вдень йшло офіційне розслідування справи (це мені Селена повідомила, поки я їхала в центр), то не було потреби розповідати все заново.

- Анабель Рур. Стан: контакт з гіпнером. Вас очікують.

До мене підійшла вже інша співробітниця і повела до потрібного кабінету.

Все пройшло дуже навіть швидко. Мене оглянула лікар (як не дивно, я попала до людини). Поставила декілька запитань. І вже хотіла відпустити, як помітила дещо, що її зацікавило.

- Ана, скажіть, будь ласка, у Вашій медичній справі написано, що Ви звичайна. Вибачте, якщо чіпляю за живе. Але напад гіпнера, ну Ви розумієте...

Вона уважно на мене подивилася простими карими очима.

- Так, розумію. І щиро здивована. Я дійсно цілком звичайна. І не встигла зробити чогось такого, щоб до мене прислали ''на дружню розмову'' ТАКУ людину.

- А ви давно перевірялися на наявність дару?

- Ще в дитинстві. Лікарі тоді сказали, що в моєму випадку, якщо з'явиться хоч якийсь дар, навіть мінімальний, то це буде справжнє диво. Отака ось генетична аномалія навпаки.

Я схилила голову і невесело посміхнулася. Скільки років вже пройшло, а все одно мене це чіпляє. От ніби все нормально, але ж так важко було такою не такою у світі людей з дарами. Колись про таке тільки мріяли, писали книжки, знімали фільми, всюди шукали різні прояви магії або чогось надприродного. А тут на тобі, ось воно є, є на кожному кроці, у всіх. Окрім тебе. І як би я себе не впевнювала, що так можна нормально жити, але все одно десь там, дуже глибоко в душі, куди навіть самій страшно заглядати, я все ж таки мала надію. Хоча з кожним роком шансів ставало все менше і менше.

- А Ви не хочете зробити ще одну перевірку, прямо зараз?

- Дякую, але моя віра в диво залишилася далеко в минулому.

- Даремно. Всілякі випадки бувають.