Неочікувана зустріч

Я відійшла до самого краю кафе аж до офісних приміщень. Тут можна було спокійно побалакати, нікому не заважаючи.

- Так, Нік, привіт! Я тебе уважно слухаю.

- Ана, привіт! Як ти?

- Все добре. Зустрілася з дівчатами.

- Як завжди, у вашому улюбленому кафе?

Було чутно, як чоловік посміхається.

- Ти занадто добре мене знаєш. Вже заспокоївся чи телефонуєш розповісти, що зустрів чергове нереальне кохання?

- Анабель, ти ж знаєш, я люблю тільки тебе. До чого це все?

- От і я думаю, до чого це все? Ти подзвонив мені, щоб ми знову полаялися? Я сподівалася, що ти трохи охолонеш і все буде як раніше.

- Все може бути ще краще..

- Ні, Нік, не може. Бо я не хочу. Мене і так все влаштовує. Це ти чомусь не хочеш прийняти той факт, що я не лейкопластир для твого розбитого серця. Кожен раз як ти розлучаєшся з дівчиною в епіцентрі цієї драми чомусь виявляюся я. Досить, будь ласка. Я дуже тебе люблю, але як друга і тільки як друга. Просто прийми це як факт. Не змушуй мене переїжджати жити на іншу планету. І розберися нарешті у собі. Я тобі не пілюля від усіх душевних травм.

Хлопець мовчки мене слухав, не перебиваючи.

- Ти ще тут?

- Так.

Відповідь була тихою і якоюсь несміливою.

- Подзвони мені як знову станеш самим собою. Я дуже не хочу тебе втрачати. Ти мені реально близький і дорогий. Але прийшов час йти своїм шляхом. Бувай!

Тільки по закінченню розмови я зрозуміла, що щось не так. Мене ніби кудись уносило. Ледве повернувшись я побачила його. ''Гіпнера''. І цей покидьок повільно викачував із мене життєву енергію, а я навіть зробити нічого не могла.

Взагалі то більшість із них були поза законом. Ці люди мали можливість викачувати дар із будь-якої людини. Єдине, що треба було підловити її у момент найбільшого емоційного піка. Неважливо позитивного чи негативного. Головне, що у цей час вона була найбільш відкрита і вразлива. При цьому вони якось відчували найсильніших і випивали все до останку. Після цього не залишалося нічого окрім тіла, матеріальної оболонки. Увесь розум, свідомість, душа, називайте як хочете пропадали. Залишалася тільки людська маріонетка. 

З часом таких навчилися реабілітувати. Процес був дуже довгим і в основному від дара в кращому випадку залишалися лише крихти. Багато хто не витримував такого. І йшов на примусове відключення від життєвого циклу. Після проведення всіх необхідних тестів і консультацій, таких людей просто вводили у повний коматоз. При цьому всі їх тілесні ресурси віддавалися на благодійність, також держава могла забрати на подальші розробки весь життєвий досвід і інформацію про дар. Матеріальні статки передавалися нащадкам і тільки їм (ніхто окрім дітей не міг отримати спадщину такої людини).

- Але чому я?

Це єдине про що я встигла подумати, перед тим як почати падати на землю. Я ж звичайна, без дару, навіщо я йому? 

У тих рідкісних випадках коли гіпнер випивав звичайних (частіше за все це було на замовлення) таку людину вже було не врятувати. Бо рятувати там було нічого, всі ресурси випивалися до останку.

День у Люка не задався із самого початку. Все почалося з того, що секретар повідомив про необхідність поїздки в одне із кафе його мережі.

''Що за..Навіщо мені взагалі туди їхати?"

- Зв'яжіть мене з особистим помічником.

- Одну секунду.

- Так, Люк, слухаю тебе.

- Василиск, що відбувається? Мені дзвонить хелпнер і повідомляє, що треба приїхати в кафе. Я за що тобі плачу?

- Заспокойся, я зараз все поясню. В принципі так і так думав про це побалакати. Включи відео.

Люк натиснув на віртуальну кнопку і в повітрі з'явилася повноцінна фігура його найкращого друга, а за сумісництвом й особистого помічника.

- Тепер ти мені нарешті розповіси у чому справа?

- Звичайно. Я вже давно спостерігаю за роботою наших закладів і статистика за останні пів року мені не подобається.

- А конкретніше?

- Ну якщо коротко, то наші кафе, ресторани і кав'ярні із місць релаксу і відпочинку перетворилися на заклади куди приходять просто пожерти і швидко випити каву перед роботою.

- Ти серйозно?

- Це ти мене зараз так образити хотів? Даремно. Я на своїй посаді не тільки тому, що ми дружимо вже тисячу років, якщо ти забув. Згадай, коли ти тільки все це починав, які були ідеї, ентузіазм, віра у свою справу. А що зараз? Ні, я не кажу, що ти не працюєш. З точку зору фінансів, юридичних питань, державних, все на вищому рівні. Але це все вже не ДИВО. Це тепер просто звичайність і буденність.

- Я тебе почув. Дякую за вчасно надану інформацію. І ні, я не про що не забув. Кидай мені координати, приїду прямо зараз. Хай для них це стане сюрпризом.

- О, такий настрій мені подобається. Це вже інша справа. Інформацію відправив. Чекаю відгуки.

В принципі, не те щоб Василиск сказав щось нове. Люк і сам розумів, що щось не так. Але навіть якщо ти працюєш 24/7 все одно упустиш щось дуже важливе.

В кімнату увійшла його сестра Селена. Це була єдина дуже дорога людина для нього на цій планеті. Після пропажі їх батьків, вони залишилися тільки вдвох. І молодшенька була тим промінцем світла, що давало йому сили і натхнення йти далі.

- Привіт, великим начальникам! А ти все працюєш?

Вона як завжди була у гарному настрої. І як завжди натякала на те, що він вічно зайнятий роботою.

- І тобі привіт, сонечко!

Він чмокнув її у маківку золотистого волосся.

- Щось сталося?

- Нічого такого, просто хотіла тебе попросити завезти мене в кафе до подружок.

- Я так розумію в ''Диво'' біля моря?

- Ну, а куди ж іще?

При чому сказано це було таким тоном, ніби сама думка про відвідування закладів не їх сімейної мережі була цілком абсурдною. Селена щиро і ніжно любила всі їх заклади, не раз допомагала, якщо треба було когось підмінити. ЇЇ знало багато співробітників і всюди радо приймали. Бо в кожному їх кафе вона себе відчувала як вдома. Але чомусь саме невеличка кав'ярня біля моря була її самою улюбленою. Може через дизайн у вигляді казкового замку, може через величезні панорамні вікна з видом на море, а може через те (і Люк підозрював, що то було основною причиною), що біля закладу жили дві її найкращі подруги.