Саме прекрасне обличчя

Так вже випало, що Дарина не навчалася з цією групою з першого курсу. Прийшла лише на третьому, коли перевелася з іншого факультету вишу. Знову ж таки зрозумівши, що економіка ну жодного разу це не її. Батьки, звичайно, були проти й вмовляли як могли та таки вмовили закінчити курс, а не переривати навчання в середині року. На щастя в її виші була спеціальність близька до бажаної от так і опинилася дівчина на  факультеті готельно-ресторанного бізнесу. 

Майже увесь третій курс тривала притирка – одногрупники приглядалися до неї, а Дарина своєю чергою до них. Лише наприкінці року почалися ці хлопчачі перегони із залицяння. А от особливого розмаху набрали вже на четвертому курсі. 

Спочатку одногрупники до дівчини приглядалися, сяк-так намагалися виявити її слабкості. Навіть спробували перейменувати:

- О, Дашка!

- Яка я вам «Дашка», - розгнівалася Дарина, котра на дух не переносила москальський варіант свого імені. - Моє ім’я Дарина. Так і в паспорті записано і в усіх інших документах.

- А хіба це не одне й те саме? - було здивувалися однокурсники. - То ти просто свого імені не знаєш!

- Все я знаю, - обурилася дівчина, - то ви такі невігласи! 

- В чому ж різниця? - не відставали від неї.

- Та все просто, тут власне ким ти хочеш бути, - пояснювала вона вже зацікавленим таким оборотом однокурсникам. - Адже Дашка - хвать за ляжку, а от Дарина - це як подарунок. І ким ви б хотіли бути ляжкою чи подарунком долі?

Всі дружно загиготіли, але погодилися, що подарунком долі бути значно краще. От якось із цієї розмови дівчина й вписалася в новий колектив. Й саме з цією розмовою почалися перегони між хлопцями хто звабить новеньку. 

Особливо гаряче наполягав Стас, він був увесь такий мажористий і завжди сміявся, що тут навчається просто, щоб отримати від татка подарунок - один із ресторанів, мережею котрих володіла його родина. Стас був таким собі типовим хлопчиком-мажорчиком, увесь такий стильний у моднячих манатках та з крутою спортивною тачкою, котру отримав у подарунок від батьків на черговий день народження. Стильною зачіскою з висвітленими пасмами на чубі та нереально синіми, аж ультрамариновими очима. Звичайно, мав хлопець і таку собі «групу підтримки» у вигляді трьох однокурсників по бідніше й по непримітніше, тут Дарина завжди згадувала основи психології й визначала Стаса, як незаперечний психотип зірки. Ну хіба ж такий міг змиритися, що він не на першому місці? 

А от Дарина сумнівалася, бо був у їхній групі ще один хлопець, Андрій. Цей ніби й нічим особливим не відрізнявся, дорогих авто не мав та час у різноманітних барах не проводив під приводом буцімто вивчає ресторанну спеціалізацію на практиці. На практиці Андрій волів вивчаючи цю спеціальність  бувати в цих закладах хіба що барменом або офіціантом, задля підробітку. Взагалі хлопець був увесь такий добропорядний, надійний, що Дарина все більше почала схиляється до думки аби надати перевагу саме Андрію, а не шебутному Стасу, хоча останній і був красунчиком та час від часу сердечко так і тьохкало від погляду на хлопця. Та дівчина завжди вважала себе розумною, а ще добре пам’ятала розмову з мамою пор цукерку та красиву обгортку. Тому так і складалося, що дівчина вагалася, а хлопці вели змагання павичів – чий хвіст розкішний. 

Невідомо чим би усе це закінчилося, але життя, як водиться, внесло свої корективи нікого не питаючи – разом із ранковими бомбардуваннями до рідного краю завітала війна. Всі кудись мчали, ранок Дарина запам’ятала, як купу приголомшених наляканих людей, більшість з сумками та валізами, котрі намагаються покинути місто. Якось так трапилося, що батьки з молодшими братом поїхали з міста до родичів у Рівненську область, а Даринка залишилася з бабусею в Києві. Її, звичайно, вмовляли приєднатися до них та дівчина вирішила, що стареньку саму залишати то гріх, а ще переслідувало постійне відчуття нереальності подій, ніби ще мить і прокинеться й все буде гаразд, а напад то лише кошмари від перевтоми. 

Пізніше Даринці здавалося ніби все що вона робила у той час було покрито якимось серпанком напівзабуття. Вона і ніби не вона стояла у чергах за хлібом, котрі тягнулися на кілька сотень метрів звивистою змією аби отримати один батон в руки. Таким же примарним здавалося й те, коли від пострілів вони з бабусею не могли заснути й мало не щовечора пили краплі пустирника, а їх вже не було в аптеках, адже навколо усі були так само знервовані. Вона і ніби хтось інший ходила майже порожнім містом й не могла повірити, що дороги бувають зовсім вільні від автомобілів, а людей побачиш лише одиниці й то лише в супермаркеті в продуктових відділах. Але разом із тим дівчина дивувалася силі духу свого народу та сповнювалася віри - ці незліченні волонтерські пункти де об’єднувалися прості містяни приносячи все що могли, навіть у цих скрутних обставинах. Втім, Дарина разом з весною отримувала й надію – споглядаючи як біля самісінького виходу з бомбосховища дві молоді матусі з немовлятами прогулюються біля дверей – це сповнювало надії та віри.

Також, новим джерелом інформації та спілкування стали для дівчини соціальні мережі, а саме чат їхньої групи де молодь раніше спілкувалася про пари та обговорювала преподів і їх недолугі завдання. Тепер кожне сповіщення у цьому чаті очікувалося прямо-таки гарячково й читалося зразу ж. Саме цим чином дівчина дізналася, що більша частина їхнього курсу виїхала за кордон, тут хто куди. Більшість, звичайно, у Польщу, але була значна частина і в Німеччині, а дехто подався на південь до Італії та Португалії.

 От саме в цей час Данина й побачила своїх залицяльників по-новому та переоцінила хлопців - здавалося б у всьому відповідальний та порядний Андрій разом із більшістю виїхав у перші години до Німеччини й тепер писав, як вони там влаштувалися. Разом з тим баламут Стас зранку 24 лютого пішов до військкомату, а коли його не взяли записався до тероборони і його записи у фейсбуці про оборону міста з захопленням читав увесь курс.