"Саме час"

Ці роки… Невже ви ніколи не замислювалися, в який час ми з вами живемо? Епідемії, війни, відчуття, ніби самі небеса скоро впадуть на голову. Мабуть всі втомилися так жити, чи не так? Іноді я ловлю себе на думці, що егоїзм не такий уже й поганий, як про нього говорять. Замкнутися в собі, в своєму вигаданому світі, такому спокійному й тихому, який не викликає огиди й суму. Так добре лише від самої ідеї такого життя… А якщо все ж таки зіткнутися з реальністю, дати їй відсіч і перемогти? Адже боротьба з реальністю, це боротьба з самим собою і кожна людина бачить її по своєму, через призму свого життєвого досвіду. Побачити навколишній світ очима іншої людини і є справжнім талантом, який не всім дано отримати. Так що ж засмучує мене в реальності? Не подобаються чужі проблеми й переживання, адже в мене їх набагато більше й вони важливіші за це все. Однак люди висвітлюють їх, створюють «інформаційний шторм» в інтернеті! Чому це має мене зацікавити? Я просто хочу… Спокою… Зміни зачіпають все, окрім мого міста. Люди, будинки, саме життя не має змін. Іноді в мене виникало питання, якщо всі ми такі рідні, то чому ж всі соромляться вимовити хоча б слово наприклад в маршрутці? Іронія: людина соціальна тварина, але боїться соціуму. Кожен будує маску у своєму вигаданому світі, користується лише нею і забуває про себе реального. Ви хоча б гадаєте скільки одна людина може вдягти масок? Зніме одну й лишиться ще з десяток. Хоча, якщо думати глибше, чи не може людина ділити свою свідомість? Тобто кожен образ, кожен вигаданий аватар і є частиною буття цієї людини. Чи є поганою стабільність? Люди, які змінюють життя кардинально жаліються на його швидкий плин, а ті, що не міняють нічого - загасають в своїх гущах, десь в глибині своєї душі, мріявши про нове «Я» та заспокоюючи себе думками, що наразі не час щось змінювати, адже зміна приходить сама.

І ось події, які споглядалися мною лише як картинки і коментарі у мережі спіткали й мою країну, мене самого. Двадцять другого лютого, дві тисячі двадцять другого року почалася повномасштабна війна Російської федерації проти України. Перші два тижні були виснажливі. Новин було настільки багато настільки ж мало в них було сенсу. Кожен «експерт» бажав висловити свою думку, яка не впливала загалом ні на що. Потік цих повідомлень, відео я завжди вимикав, бо морально втомлювався, не бажав думати про це. Люди збожеволіли, маски спали. Всі думали лише про те саме падіння неба. Банкомати, магазини, налічували кілометрові черги. Чому саме перед кінцем всі вирішили зробити все реальним? Казки скінчилися, світ накрила нова хвиля того, що намагалися забути. Війна знову постукала до нас у вікна. Що для мене значило це слово? Одного разу ще живий дідусь розповідав про Другу світову війну, людям вже на той момент не вистачало першої. Дитяча уява звісно прикрашала події більшим пафосом, ніж було насправді, що змушувало мене поглинати інформацію більш уважно. Килимові бомбардування міст, тисячі літаків, стіною скидали снаряди руйнуючи все, що було набудовано поколіннями. Рівно в чотири годину ранку, сплячі люди не очікували такої загрози. Цікаво кому в такій ситуації пощастило більше, живим чи мертвим? Осади, криваві наступи, і в результаті свято? Про що думали тогочасні люди? Невже так хижака приваблює кров…? Через вісімдесят два роки все знову повторилося. Знову четверта година ранку, націлені удари, первородний страх і тотальне нерозуміння того що відбувається. Сам я разом з родиною переховувався у сирих будинкових підвалах. Люди зносили з домівок ковдри, подушки й будували з піддонів імпровізовані ліжка. Ніхто не знаходив собі місця. Пошепки люди готувалися до найгіршого, хоча надія все ж таки нас не полишала. Після глухих вибухів з поверхні, матері знову намагалися вкласти дітей спати, а чоловіки іноді виходили на поверхню для з’ясування обставин. І так проходив день за днем. Дикістю здавалася можливість знову повернутися до власних домівок. Постапокаліпсис наяву. Замість світу - зруйнована доля людей. Потрібно було надівати «протигаз», щоб захистити себе від всепоглинаючого горя. Радіацією стали людські думки, а від новин не захищали навіть стіни. Час йшов, тривог все менше, люди почали розслаблятися. Віялися чутки про страшну наступну зиму, які мабуть на щастя зі мною не сталися. Одного разу сидячи біля вікна взимку, через пухкий снігопад я бачив яскраві зорі цвітучого міста. Божий край, захищений від усього: ні епідемії, ні війн, ні навіть кінця світу. Така захищеність і впевненість нахлинула на мене в той момент. В очах потемніло. Місто закутала пітьма і лише в деяких віконцях горіли тусклі свічки. Діти читали книжки, Божий світ покинув їх, лишилася лише безкінечна безодня за вікном і життя все одно не закінчилося. Гігант Прометей подарував людям світло, віддавши за це своє життя, помираючи в муках, і тепер ми бачимо людей які забирають його у самих себе. Цінність світла даного нам старим гігантом швидко минула на другий план поступивши місце «нагальним» проблемам. Час цей пройшов. Війна полишила і нас, відійшла далі. Люди почали забувати сірі стіни і холодні бетонні поли підвалів. Розцвіли парки, ресторани, кафе, кінотеатри й магазини. В нічний час місто сяяло яскравими зірками з вікон кожного будинку, ніби нічого й не було й немає. Крик сирен все ще був іноді чутний вдалині. Цікаво, що відчувають тварини коли чують їх? Чи думають вони, що це рев велетенських хижаків, які загрожують всьому живому? В певній мірі вони були б праві. Новини висвітлювали події на фронті, люди всіляко допомагали біженцям й відправляли гуманітарну допомогу туди, вдалину. Я не відчув серйозних змін. Не розумів такого ажіотажу серед населення. Раз далеко, то не моя справа. Свої проблеми нехай вирішують самі. Про війну згодом я забув. З тих подій минув рік. Деколи я зустрічав друзів, що виїхали за кордон і вони розповідали про чудові краєвиди та свої захоплюючі подорожі. Але чи ховалися вони насправді, чи так люди переживають горе? Мені стало заздрісно. Боже місто вже мене не влаштовувало. Я став шукати недоліки і легко знайшов їх. Всі розкидуються сміттям, палять де заманеться, відпочити зовсім ніде. А де ж концерти? Салюти? Гуляння? Я теж хочу відпочинку та заслуговую більшого! Саме тому, одного разу прогулюючись містом ненароком набрів на невеликий рів, в якому метушилося багато мурах, я наступив на них. Чому? Мені було так зле, відчував зраду та негідне відношення до себе з усіх боків. Мураха, що вижив, виліз з під мого черевика. Погляд на дві тисячі ярдів через свої чорні бусинки він передав надто реалістично. В погляді зчитувалося одне питання, - «За що?». Але змінимо тему.