"Саме час"

Ці роки… Невже ви ніколи не замислювалися, в який час ми з вами зараз живемо? Епідемії, війни... Відчуття, ніби самі небеса скоро впадуть на голову. Напевно, усі вже втомилися так жити, чи не так?

Іноді, я сам ловлю себе на думці, що егоїзм не такий вже й поганий, як про нього зазвичай прийнято говорити. Замкнутися в собі, в своєму вигаданому світі, такому спокійному й тихому, який не викликає огиди й суму не така вже й погана перспектива, як виявляється.

Так добре лише від самої ідеї такого життя… 

А якщо все таки прийняти удар реальності? Спробувати дати їй відсіч та перемогти? Адже боротьба з реальністю, зачасту, це боротьба з самим собою, і кожна людина бачить її по своєму, через призму свого життєвого досвіду. Побачити навколишній світ очима іншої людини - от що є справжній дар, який не кожному дано посягнути.

Так що ж засмучує саме мене в реальності? Якщо коротко, огидні мені чужі проблеми й переживання, адже у мене самого їх вдосталь і вони точно важливіші за все це скиглення з чийогось боку. Але в тому і проблема, що люди все одно висвітлюють свої переживання в маси. Вони діляться один з одним, створюють «інформаційний шторм» в інтернеті! Чому це має хоч якось мене зацікавити чи викликати співчуття? Цього мені не треба! Я просто хочу… Спокою, нарешті?

Так склалося, що зміни зачіпають весь світ, окрім мого рідного міста. Одні й ті самі люди, будинки... Життя тут не мало змін. Іноді в мене виникало просте питання: - Якщо всі ми люди такі рідні, то чому ж усі соромляться вимовити бодай слово, до прикладу в маршрутці? Життєва іронія: людина соціальна тварина, яка боїться соціуму. Кожен вимушено створює собі маску у власному, вигаданому світі,  що кличе свідомістю, щоб хоч якось вижити серед собі подібних. Людина завжди користується лишень нею, цією маскою, і врешті-решт забуває про себе реальну. Бо правда нікому й ніколи не потрібна. 

А ви хоч знаєте, скільки одна людина може вдягти масок? Одну? Дві? Я можливо вас здивую, але як зніме одненьку, повірте, лишиться ще з десяток! Хоча, якщо мислити ширше, - чи не здатна людина власноруч поділяти свою свідомість, як ті маски, що товстим шаром вкорінилися на її обличчі? Таким чином, кожен образ, кожен вигаданий аватар і є частиною буття цієї людини. Вона тепер не цільна картина, а лише мілко пошматований і заплутаний пазл. 

Та все ж, потрібно рзібратися, чи є поганою стабільність? Люди, які кардинально змінюють свої життя, часто жаліються на його швидкий плин, а ті, що не міняють нічого - загасають в своїх гущах, десь в глибині власної душі, не припиняючи марити про нове «Я» та заспокоюючи себе нав'язливими думками, що наразі не час щось змінювати, адже зміна має прийти сама.

І ось події, які споглядалися мною лише, як картинки у мережі  і коментарі під ними, тепер спіткали й мою країну, мене самого. Двадцять другого лютого, дві тисячі двадцять другого року, почалася повномасштабна війна Російської федерації проти України. Тоді моя подальша доля була цілком передбачувана. 

Перші два тижні виявилися виснажливими. Новин було настільки багато, настільки ж мало в них було сенсу. Кожен «експерт» з трибуни, бажав висловити свою важливу думку, яка не впливала загалом ні на що. Потік цих повідомлень, відео, я одразу вимикав, бо морально втомлювався, не бажав зайвий раз замислюватися про це. Люди збожеволіли, маски спали. Усе було, як у вісні. Всі думали лише про те саме падіння небес на голову.

Банкомати, магазини, налічували кілометрові черги, що розривалися від кількості охочих, яка в моменті зросла до небес. Чому саме перед кінцем всі вирішили зробити все реальним? Казки скінчилися, світ накрила нова хвиля того, що ми старанно намагалися приховати. Війна знову постукала в наші вікна.

Війна... Що для мене значило це слово? Одного разу, ще живий дідусь розповідав про Другу світову війну. Людям вже на той час не вистачало Першої. Дитяча уява звісно прикрашала події більшим пафосом, ніж було насправді, що змушувало мене поглинати інформацію досить уважно. Килимові бомбардування міст. Тисячі літаків, стіною зі снарядів, що падаючи з неба руйнували все, що було набудовано поколіннями. Рівно в чотири годину ранку, люди, які ще спали, які ще не могли очікувати такої загрози. Цікаво кому в такій ситуації пощастило більше, живим чи мертвим? Так і не скажеш, особливо, як роками проходили щоденні осади, криваві наступи, і в результаті свято? Про що думали тогочасні люди? Невже так хижака приваблює згадка про пролиту кров…? 

Вочевидь, на цьому все скінчитися не могло. Через вісімдесят два роки знову повторилося... Знову четверта година ранку, націлені удари, нова зброя і первородний страх з тотальним нерозуміння що відбувається. Сам я, разом з родиною, тижнями переховувався у сирих будинкових підвалах, в надії на швидший порятунок і кінець. Люди зносили з квартир ковдри, подушки й будували з піддонів імпровізовані ліжка. Ніхто не знаходив собі місця. Пошепки люди готувалися до найгіршого, хоча надія нас не полишала.

Після серії глухих вибухів з поверхні, матері знову намагалися вкласти дітей спати, а чоловіки іноді виходили на зовні для з’ясування обставин. І так проходив день за днем. Дикістю здавалася сама можливість знову повернутися до власних домівок на поверхню. Ми були загнані, мов щурі...

Постапокалипсис наяву. Замість всесвітнього щастя - зруйновані долі тисяч людей. Потрібно було надівати «протигаз», щоб захистити себе від всепоглинаючого отруйного феномену - горя. Радіацією стали людські думки, а від невтішних новин не захищали навіть стіни зі свинця. 

Час йшов, тривог все менше, люди потроху почали розслаблятися, наскільки це було можливо. Віялися чутки про страшну наступну зиму, які, мабуть на щастя, не справдилися. 

Одного разу сидячи біля вікна взимку, через пухкий снігопад я бачив яскраві зорі цвітучого міста. Божий край, захищений від усього: ні епідемії, ні війн, ні навіть кінця світу. Навіть те, що змогло сюди долетіти з війни, не залишило після себе жодних згадок. Така захищеність і впевненість нахлинула на мене в той момент, а в очах різко потемніло. Місто закутала собою пітьма і лише в деяких віконцях досі горіли тусклі свічки. Діти читали книжки, продовжували радіти та вчитися. Божий світ покинув їх, лишилася безкінечна безодня за вікном, однак життя для них не закінчилося. Гігант Прометей колись подарував людям вогонь, віддавши за це своє життя, помираючи в муках, і тепер ми бачимо, як люди забирають світло вогню у самих себе. Цінність світла даного нам древнім гігантом швидко минула на другий план поступивши місце «нагальним» проблемам.