"Саме час"

Ці роки… Невже ви ніколи не замислювалися, в який час ми з вами зараз живемо? Епідемії, війни... Відчуття, ніби самі небеса скоро впадуть на голову. Напевно, усі вже втомилися так жити, чи не так?

Іноді я сам ловлю себе на думці, що егоїзм не такий уже й поганий, як про нього зазвичай прийнято говорити. Замкнутися в собі, у своєму вигаданому світі, такому спокійному й тихому, який не викликає огиди й суму - не така вже й погана перспектива, як виявляється. Так добре лише від самої ідеї такого життя…

А якщо все-таки прийняти удар реальності? Спробувати дати їй відсіч та перемогти? Адже боротьба з реальністю - це найчастіше боротьба з самим собою, і кожна людина бачить її по-своєму, через призму власного життєвого досвіду. Побачити навколишній світ очима іншої людини - от що є справжній дар, який не кожному дано осягнути.

Так що ж засмучує саме мене в реальності? Якщо коротко: огидні мені чужі проблеми й переживання, адже у мене самого їх вдосталь, і вони точно важливіші за все це скиглення з іншого боку. Та в тому і постає проблема, що люди все одно висвітлюють свої переживання в маси. Вони діляться один з одним, створюють «інформаційний шторм» в інтернеті! Чому це має хоч якось мене зацікавити або викликати співчуття? Цього мені не треба! Я просто хочу… спокою, нарешті?

Звісно, просто так склалося, що зміни зачіпають весь білий світ, окрім мого рідного міста. Одні й ті самі люди, будинки… Життя тут не змінювалося. Іноді в мене виникало просте запитання: якщо всі ми, люди, такі рідні, то чому ж усі соромляться вимовити бодай слово, до прикладу, в маршрутці? Іронія життя: людина - соціальна тварина, яка боїться соціуму. Кожен вимушено створює собі маску в особистому, вигаданому світі, що кличуть свідомістю, щоб хоч якось вижити серед собі подібних. Люди настільки часто користуються цими масками, що врешті-решт забувають про себе реальних. Бо правда нікому й ніколи не була потрібна.

А ви хоча б можете уявити, скільки одна людина може вдягти масок за раз? Одну? Дві? Я, можливо, здивую вас, але як зняти одненьку, ви повірте, лишиться ще з десяток! Хоча, якщо мислити ширше, - а чи не може людина власноруч поділяти свою свідомість, як ті маски, що товстим шаром налипнули на її обличчі? Таким чином, кожен образ, кожний вигаданий аватар і є частиною буття цієї людини. Вона одна, справжня, але тепер особистість - не цільна картина, а мілко пошматований, хитро заплутаний пазл, який мало кому спаде на думку розгадувати.

І все ж потрібно поставити крапку і нарешті розібратися: чи є злом стабільність? Люди, які кардинально змінюють своє життя, частенько жаліються на його швидкий плин, а ті, що не міняють нічого, — теж жаліються, згасаючи в своїх гущах, десь у глибині душі, не припиняючи марити про нове «Я» та нав’язливо заспокоюючи себе думками, що зараз не час щось змінювати, адже зміна має прийти сама.

І ось події, які бачилися мною лише як картинки у мережі з коментарями під ними, спіткали й мою країну, мене самого. Двадцять другого лютого дві тисячі двадцять другого року почалася повномасштабна війна РФ проти України.

Тоді була передбачена уся моя подальша доля.

Перші два тижні виявилися виснажливими. Новин настільки багато, настільки ж мало в них було сенсу. Кожен «експерт» з трибуни вважав за потрібне озвучити свою надважливу думку, яка не впливала загалом ні на що. Невблаганний потік цих повідомлень та відео я всіляко уникав, бо морально не витримував, не бажав зайвий раз замислюватися про щось, що не міг осягнути.

Люди впали в істерику, безумство. Маски поспадали і порозбивалися. Здавалося, що це був сон. Кошмар. Всі думали лише про те саме падіння небес на голову. І хмари вже торкалися наших потилиць. Банкомати з магазинами налічували кілометрові черги. Всередині все розривалося від кількості охочих, що в моменті зросла до неймовірних значень. Хіба може жити у моєму місті стільки людей? Страшно уявляти, що за все життя не побачив і половини усіх цих облич. Але чому саме під кінець усі вирішили перетворити гроші у щось реальне? Більше ніхто не марив мріями майбутнього, яке могло не настати. Казки скінчилися, світ накрила нова хвиля того, що ми старанно намагалися приховати у собі. Війна знову постукала в наші вікна.

Війна... Що означило для мене це слово? Якось ще живий дідусь розповідав про Другу світову війну. Другу — схоже, вже на той час людям не вистачило Першої. З розповіді дитяча уява, звісно, малювала неймовірні картини, прикрашені більшим пафосом, ніж було насправді, всіляко уникаючи зображень трупів, горя та крові, які тоді були для мене зовсім незнайомі. Героїзм, патріотизм, відданість — бажання перейняти усі ці поняття на свій карб змушували мене поглинати дідові слова досить уважно, хоч і не увесь сенс вловлювали маленькі вушка.

Зараз я розумію: килимові бомбардування міст. Ескадрильї літаків. Стіни, дощі зі снарядів, що, падаючи з неба, руйнували все, що будувалося поколіннями. Рівно о четвертій ранку люди, які мирно спали, які ще не могли очікувати такої загрози, були просто вбиті. Цікаво, кому в такій ситуації пощастило більше — живим чи мертвим? Одразу і не скажеш, особливо враховуючи, як роками проходили щоденні облоги, криваві наступи після… А в результаті — свято? Чим думали тогочасні люди? Невже так хижака приваблює згадка про пролиту кров?

Вочевидь, на цьому скінчитися це не могло. Лише через вісімдесят два роки усе знову повторилося... Знову четверта ранку, націлені удари, нова зброя і первородний страх з тотальним нерозумінням, що відбувається. Ми були людьми, що спали. Які, на щастя чи на жаль, вижили.

Після такого я разом із родиною тижнями переховувався у сирих будинкових підвалах у надії усе швидко перечекати. Так думати було найпростіше з можливого. Інші теж не втрачали оптимізму. Люди зносили з квартир ковдри, подушки й будували з піддонів імпровізовані ліжка. Ніхто не знаходив собі місця, але гумор допомагав не впасти в розпач. «Два-три тижні». Це було справді смішно.