Розділ 11

Алістер Тірен, з вампірського клану Тих, Хто Приходить Вночі — в багряному плащі, з криваво-червоними очима на блідому вузькому обличчі, — стояв біля стіни, склавши руки на грудях і трохи спершись о каміння. Як я зрозуміла, він з'явився засвідчити затримання злочинниці — її відвезуть на Північ, і там уже відбудеться страта... не буде прощення тим, хто пролив стільки крові.

 Поруч із главою Тих, Хто Приходить Вночі виблискував рубінами очей Бран Ехоан, господар цього замку, і на обличчі його було здивування — ще б пак, знайшлася примарна кохана і з'ясувалося, хто насправді був убивцею... Рід Чорних Тіней міг зараз втратити леді Алоїзу Дерр — прекрасна, срібноволоса, з тонкими рисами і величезними променистими очима, вона, зв'язана, сиділа на сірому камені, витесаному у формі крісла. По каменю повзли візерунки у вигляді плюща та вузького листя падуба, а стіни кімнати були обвішані дзеркалами. І в кожному з них — сотні полонянок у білих сукнях... дивовижна галерея, мабуть, створена для судів над злочинцями.

Крім леді Алоїзи, нікого з тих, хто перебував тут, ті дзеркала не відбивали.

Ще темніли силуети двох незнайомих мені Темних лордів — високих і красивих. У довгих плащах, підбитих хутром, вони здавалися ведмедями, що покинули свої барлоги, щоб тинятися шатунами лісом. Але обличчя були цілком людські та... цілком добрі.

Я озирнулася, коли хтось торкнувся плеча, і побачила вовкулачку з білими іклами, що витончено стирчали з-під червоних губ. Пишна бальна сукня, блиск прикрас, діаманти на вінці, шовк блискучого волосся... гарна, як сузір'я на чорних небесах.

— Леді Ер Шайн, — представилася вона, потім вказала на того лорда, що був у зеленому камзолі, слідом — на другого, в червоному із золотом, — а це вищі лорди — лорд Дем'єн та лорд Фаер, вони шукали вас, леді Ріаннон.

— Ну що ж, ви знайшли мене... Але — навіщо?..

Злякано забилося серце, наче спійманий птах. Я не робила нічого протизаконного... чи вони прийшли за мною, щоб покарати за використання Прокляття?.. Але хіба я знала, які сили закликаю? Мати не розповідала, наскільки небезпечно може бути розбурхати дороги між світами... Я лише тепер розуміла, що наробила, коли прошепотіла ті прокляті слова.

Я згадала про все це тієї миті, коли Смерть дивилася на мене з сутінок хащі. Згадала, як проклинала того юнака, що намагався... намагався... я спалахнула від злості, подумавши — як шкода, що не вдалося покарати його!

Лорди переглянулися, а потім лорд Фаер сказав:

— Леді Ріаннон, ви сьогодні допомогли розкрити давній злочин та очистити від бруду ім'я лорда Еохана, — він вказав на вампіра, господаря замку. — Осінні Бали здавна проходили у цих стінах, але сьогодні це могло завершитися... у підвалі були знайдені дівчата... вони ще живі, на щастя, і це все завдяки вам. Ніхто, крім тої, що вміє ходити дорогами Потойбіччя, не зміг би знайти втрачену тінь нареченої лорда Еохана...

І тут я побачила її — напівпрозора фігурка у старовинній сукні з фіжмами світилася поряд з лордом Браном, і він з тугою поглядав на неї. Шкода, що не можна повертати мертвих... Хоча — чому не можна? Я згадала про відроджених духів смерті, і подумалося, що наречена вампіра має всі шанси повернутися до життя... чи не-життя. Це залежатиме від того, хто з магів займеться її поверненням.

Мій погляд знову звернувся на зв'язану вампірку, і увагу привернув артефакт у вигляді персня — і чомусь у відображенні дзеркала на пальці леді Алоїзи не було ніякого кільця. Але я вирішила, що настав час закінчувати лізти у справи вампірських кланів — нехай з цим усім розбираються вартові фейрі... у мене свої справи. До того ж... мені вже пора йти своєю дорогою.

Тільки знайти б ту Дорогу.

Лорд Алан Дем'єн чомусь похмуро глянув на мене — ніби прочитав думки.

— Ви потрібні мені... — Чорні оніксові очі темного лорда пропалювали на мені дірку. — Вірніше, ваше Прокляття і той дар, що виявився завдяки йому. Це величезна рідкість, щоб Прокляття Шляху підкорилося звичайній людині. Значить... ви не проста, зовсім не проста. У вашій крові вогонь магії, і ви, як і ваша мати, відьма.

— Навіщо вам вона? — Лорд-вампір обійшов навколо мене, і я ніби прокинулася від мороку і сну — таким моторошним і страшним здався мені його погляд, такими величезними — ікла, такою мертвою — пергаментна шкіра, що обтягувала кістки черепа. Клоччя чорного волосся здавалося старою ганчіркою, що ось-ось відвалиться...

— Прокляну… Поцілунком смерті прокляну… — прошипіла я, відсахнувшись. — Або в жабу. Так, краще в жабу!

— Прокляну... Поцілунком смерті прокляну... — прошипіла я, сама не розуміючи, чому так жаско стало. Адже я врятувала лорда Брана, я повернула йому наречену... що ще він хоче? Небезпечно зв'язуватися з вампірами... ніколи не знаєш, коли прокинеться їхня спрага до крові.

Пил кружляв у повітрі навколо нас. Змовкли скрипки та волинки, що долинали з верхньої зали. Напівпрозора наречена лорда-вампіра підпливла до нього, поглядом благаючи дати мені спокій.

На щастя, лорд Бран послухався. Яскраве полум'я в його очах погасло, ікла зменшилися.

Алістер Тірен, який явно тут перебував у ролі спостерігача, підняв з подивом брову — йому явно було невтямки, як це якийсь неприкаяний дух може так впливати на вампіра. Але промовчав.

— Вона врятувала честь мого імені, врятувала з небуття мою наречену... Кращою вдячністю буде вічність, дарована з моїх рук, — сказав лорд Бран, він, здається, не очікував, що його щедра пропозиція може бути відкинута.