Розділ 10

Привид, якого я зустріла у підвалах цього таємничого замку, плив туманною хмаринкою попереду, напівпрозорі спідниці елегантної леді, яка за життя була красунею, здавалися пелюстками лілії, а шлейф, немов витканий із зоряного світла, ковзав і пінився по сходах, коли ми йшли з духом смерті геть із підвалу.

Довгий звивистий коридор зустрів нас мовчанням — сюди не долітали звуки жаских веселощів, що панували в бальних і бенкетних залах, по дорозі ми нікого не бачили, лише тіні кажанів ковзали у хибному світлі смолоскипів.  Ці тіні пурхали над стелею, вимальовували дивовижні візерунки на стінах, іноді павутина лягала старою ганчіркою на мої плечі, і я з огидою знімала її долонею.

Привид зрідка озирався, немов підганяючи мене, і я прискорювала крок, щоб не відставати.

— Ти ставиш собі запитання… — пролунав низький голос, розсипавшись гучним відлунням під високими склепіннями, що тонули в сутінках. — Ти запитуєш себе, навіщо ця примарна леді показала мені підвали з дівчатами? Навіщо вона водила мене по замку? Я відповім тобі… Але спочатку пообіцяй розповісти все, що ти чула, іншим.

— Але чому ти мовчала раніше? — Страху перед духом смерті не було, була лише жалість… судячи з рваних ран на горлі та передпліччі, таких же примарних, як і вся ця жінка, її вбили. І вбивали її жорстоко.

— Я замкнена на Шляху до світу духів, у Потойбіччя. І я не можу бути відродженим духом — тобто приходити до живих, не можу стати мертвою, щоб мене воскресили… Лише ти — кому підвладний Шлях примарного світу, можеш побачити й почути мене. Розкажи всім правду… Розкажи про мене. Моє тіло заховане під старою сосною, що росте біля підніжжя пагорба, там, серед заростей папороті та бересклету… 

…Усе навколо заіскрилося, відчинилися двері, і виявилося, що привид привів мене таємним ходом до сосни, яка розкинула криві гілки над засипаною хвоєю землею. Розстилалися сухі трави Самайна, вкриті інеєм, неподалік від схилу пагорба росла ліщина…

Я озирнулася, намагаючись запам’ятати це місце, щоб потім впізнати його, якщо з’явиться можливість розповісти про примарну леді Нічній вартові або комусь із магів. Палали намиста шипшини, немов виточені з гранатових каменів, доносився аромат прогорілого багаття, горицвіту… повз по землі мертвий бур’ян, він уже прикрасив мій поділ, хоча я зробила всього пару кроків до брунатного стовбура з поїденою часом хвоєю. Я обтрусилася, відчепила колючки… із землі виднілися кістки, прикрашені опалим листям.

— Мені казали — не підходь до замку Нічного Мисливця… казали, що в проклятому лорді прокинулося чудовисько. Але я не вірила. Чудовисько прокинулося… але не в Брані. Бран кохав мене, і я… я була його нареченою. Ось тільки…

— Комусь не сподобалося, що проклятий лорд збирається одружитися з людиною? — тихо запитала я, не наважуючись підняти погляд. Я знала, що побачу на примарному обличчі — біль і смертельну образу.

— Вона попереджала мене, щоб я пішла з її дороги… Але дістатися до мене не могла — Бран захищав мене від її ненависті. Вона проклинала мене й весь мій рід, вона спокусила брата, і він заради неї вбив кількох дівчат… його стратили. Але цього їй здалося замало. І вона знайшла спосіб… Одного разу Бран поїхав, і вона проникла до моїх покоїв, незважаючи на магічний захист. Хтось із слуг зрадив свого лорда.

— Хто вона? — Я все ж поглянула на привида й з жахом зрозуміла, що дух дивиться на когось за моєю спиною.

Злякано обернулася, і крик застряг у горлі. Сама Смерть дивилася на мене червоними очима вампіра з блідого, як у мерця, обличчя.

Тривожно й жалібно задзвеніли підвіски на моєму браслеті, коли я підняла руку, щоб захиститися від удару… але різкий чоловічий окрик, наче грім, розірвав тишу.

І мене ніхто не торкнувся.

У повітрі розлився запах тління й розритої могили, запах мертвої гнилої трави й заліза...

…Червоні очі згасли, і темрява, наче саван, опустилася на мене.